Розділ 28. Пельмені-равіолі.

_Лупо_

Здається, так, як я хвилювався, коли стояв біля квартири Афіни — я не хвилювався ще ніколи. У мене не було такого мандражу навіть коли першу кулю зловив або коли всадив свій перший кинджал, подарований батьком, у бочину своєї першої жертви.

Зі мною відбувалося щось незвичне. І це не тільки через страх провалити завдання. Мені навіть на вулиці не було чим дихати, й здавалося, що небо тисне своєю вагою на моє чоло... У приміщенні ж стало ще гірше... Як тільки уявляв себе у закритій кімнаті лише вдвох із Афіною — так в очах і мутніло...

Справді! Навіть напередодні я так не хвилювався, коли мав усі шанси стати небіжчиком, коли Левіафани напали на мене, щоб відрізати від Афіни, а тим часом напали й на неї. А хвилювання тоді не було не тому, що я не боявся дати дуба, а тому що знав — мені на допомогу прийде Сірий. І також сподівався на злагоджену роботу нашої команди бандитів під прикриттям.

Як добре, що сподівання таки не були марними...

Однак і тут не минуло без втрат.

Ми називали його Скорпіон. Він був майстром перевтілень. То прикидався покупцем, щоб стежити за Афіною у її робочий час, то перехожим, якого вона ніколи не помічала — а він наступав їй на п'яти. Та не цього разу. Йому таки довелося показати свою силу й нарешті проявити себе. Шкода тільки, що відбулося це востаннє...

Коли Сірий з'явився мені на підмогу, наші вороги розбіглися хто куди, та з деякими мій напарник таки розквитався. Я ж поквапився на допомогу Скорпіону. Однак вже було пізно... Інеса тоді кричала, що людині треба викликати швидку, але мені вистачило одного погляду на тіло на асфальті, щоб зрозуміти — тій людині вже нічого не треба. А от мені ще треба була Афіна. Як повітря, як саме життя — конче необхідна.

Я розквитався з одним ворогом. Стерв'ятнику, який теж не стояв осторонь у цей час, залишив другого. А ще довірив йому подругу богині. У дівчини був чималий переляк, адже на її честь ледь не зазіхнули два брудних бегемоти. І це ніяк не про нас зі Стерв'ятником, а про наших запеклих ворогів...

І ось я кинувся до Афіни, яку ще мить і могли б у мене забрати. Та тільки я не хвилювався і тої миті, адже був упевнений у надійності свого чорного маленького друга, який чекав свого часу у великій кишені мого подраного худі. І це я не про гнома-афроамериканця. Афроамериканці не вміють плюватися на далеку відстань свинцем. Звісно, якщо їм того свинцю в рота силою не напхати...

Та все це було вже позаду. На щастя. Ніякої небезпеки не спостерігалося. Так чому ж у цей момент, стоячи на порозі Афіни, я тремтів, як мокрий пес? Чому від хвилювання мені аж серце мліло? Це зовсім не личило гордому породистому Вовку...

Та факт є факт — я ледь наважився натиснути дзвінок.

— Прийшов! Він прийшов! — прочинилися двері, й маленька дівчинка заплескала в долоні.

Я знав, що це племінниця Інеси — зовсім невинне, миле дитя на ім'я Марійка. Та так сталося, що я зовсім не вмів ладнати з дітьми й не дуже хотів, аби вони до мене липли. Я ж не липка стрічка для мух — то чому діти мають до мене липнути? Однак цікавість в очах малечі свідчила про дещо протилежне...

Та потім з'явилася Богиня. Не з піни морської, і не з небес під звуки грому — а наче з казки до мене спустилася. Така домашня, ніжна, але водночас далека для мене й неземна. І вся моя увага перемкнулася на неї.

Цієї миті я не вірив, що вона дивилася на мене. Навіть не так! Гіпнотизувала мене! Змушувала топитися в її очах, мов у гірких напоях, схожих кольором на чай. Раніше я такі любив... Але це було задовго до неї...

І раптом її погляд ковзнув нижче по мені.

— Що це у тебе? — запитала вона, і її брови стали схожі на будиночок.

Я згадав про теплий клубочок у своїх долонях.

— Це Павук, — представив дівчаткам зовсім крихітного кошенятка.

— Який же це павук? Це ж котик! — засміялася світловолоса дівчинка.

Клубок у моїх руках поглянув на мене жалібно. Я ж подумки у нього благав пробачення. Хоч вік жертвоприношень минув, але досі людям доводилося щось віддавати заради благословення та прихильності богів. У моєму випадку, Богині.

— Одного разу я прокинувся від того, що по мені щось повзало. І спершу я подумав, що то павук. Але то був цей милий бздюха. Тому він і Павучок. Я подумав, що Людина-Павук є, а Кота-Павука ще немає, і виправив цю несправедливість, — наважився я розповісти свою байку.

Марійка залилася сміхом, і за такою реакцією я зрозумів, що моя розповідь сподобалася їй. Але мене більше непокоїла реакція Афіни. Чомусь її обличчя залишалося незмінним. Неначе вона сховалася за якоюсь маскою.

— Я подумав, що з порожніми руками в гості не ходять. І вирішив... Вирішив прийти з Котом-Павуком, — спробував я знову вивести чорняву панночку хоч на якісь емоції. Вона ж любить котиків! Саме цим знанням я керувався, беручи з собою на особливу місію пухнастика.

Натомість Богиня стурбовано підібгала свої губи.

— Інеса буде злитися. Вона не дозволить залишити у квартирі кота. У неї на шерсть алергія.

— Нічого! Один вечір потерпить. Завтра я вмовлю маму забрати Павучка з собою. Можна? — поки я не встиг засмутитися, смілива дівчинка взяла все у свої руки. І, звичайно ж, Павучка теж.