Розділ 27. Кумир не на відстані.

— Що таке? Чому ти повернулася і не з порожніми руками? Контейнера шкода? Не захотіла віддавати, бо злякалася, що сталкер його не поверне? — сміхом зустріли мене Інеса з Марійкою.

Тільки от мені було зовсім не смішно.

— Він не схотів. Він... — осікся голос мій.

— Та й нехай! Нам більше буде. Ти диви, який перебірливий. А він точно безхатько? Он бачу, розмахався мітлою, а отже має роботу. Хоч і не престижну, та все ж. І гордий такий. Та й благородний, мов лицар і...

— Ти йому ще грамоту намалюй! Інесо, скільки можна хвалебних од? Всі й так бачать, що він незвичний, — розізлили мене вкотре враження Інеси про сталкера, одержимого мною. Чи це вже змінилося, й це ми з Інесою стали одержимі ним?

Та для Інеси нічого дивного в такому захопленні не було.

— Та чого ти так нервуєш? Подумаєш, не схотіли їсти твої кулінарні шедеври. Ти ж не моя мама. Та любить угріти батька ополоником, якщо він не подякує за обід або, не дай боже, скривиться, куштуючи її пересолені страви.

Я цмокнула язиком та вмостилася між дівчатами на лавці. Настав час вивільнити емоції через слова:

— Він сказав, що прийме цю... цю подачку, лише якщо я повечеряю з ним. Уявляєте?!

— Ого... Це типу... побачення? — підскочили ламіновані брови моєї улюбленої білявки вгору.

— Ні! — піднялася раптова хвиля протесту в мені. І зненацька змінилася на штиль потрясіння.

Чорт, а як Лукаш запросив мене в ресторан, то я теж була схильна думати, що та зустріч мала стати побаченням. Невже я така меркантильна та зверхня? Якщо повечеряти запрошує чоловік у костюмі й із золотими браслетами на зап'ястках, — то це побачення, а як замизканий двірник чи пак безхатьченко у дранті — так ні?

— Алінко, а може, ти дарма на нього сердишся? Може, він просто соромиться взяти щось у дівчини. Він же чоловік. Чоловіки часто вдають із себе непохитну скелю. І плакати їм не можна, і брати гроші за цукерки з дівчат... Це, звісно, якщо виховання гідне, — дмухнула на пасмо свого світлого волоссячка дев'ятирічка, а потім граційно та з експресією заправила його за вушко.

— Марійко, нагадай-но тітці, ти що ж, виходить, вундеркінд?

— Ні, тьотю. Просто я з покоління Альфа.

— Звісно. Міленіалам і зумерам не зрозуміти. Куди нам! — почухала Інеса свій напудрений носик кінчиком довгого нігтя.

Невиразна усмішка лягла на мої губи. Проте насправді я відчувала себе у стані фрустрації і поки мої дівчатка веселилися, думками була не з ними.

Слова Марійки сколихнули моє єство. Раніше я й не думала про свого сталкера через цю призму. Коли сильний чоловік стає вразливим, то як йому інакше поводити себе? Він і поруч, але не близько. Він відштовхував, але і благав мене обрати його плече задля опори. Його серце прагнуло любові, але він тямив сам, що йому нічого не світить. Як і я соромлюся навіть стояти з ним поруч, так і він соромиться цього, бо знає, що він нічого не вартий.

Неочівано мені стало образливо. Не за себе — за нього. Відчувати себе меншовартісним, недостойним доволі паскудно. І треба бути дуже сильним, щоб пережити такий досвід.

Такі думки ще дужче змусили мене бажати пізнати бороданя. І недовіра щодо його слів про амнезію якось непомітно минула. Кажуть, що не такий страшний звір, як його малюють. То може і мій сталкер не такий уже й страшний? Він дав мені зрозуміти, що я таки можу бути особливою. Здійснив моє потаємне бажання стати для когось усім. То чому я не можу дати йому трохи підтримки? Щира підтримка потрібна всім. Попри те, що він відмовляється. Та він теж став моїм шанувальником не з моєї волі.

Так і почали з'являтися дивні запитання в моїй голові. Ким він насправді міг бути? Що стало його точкою неповернення, після якої його життя розділилося на "до" та "після"? Як він не здався? За які гріхи життя підкинуло йому таке випробування? Чи жалкує він про щось? Чому він обирає бути досі тут, у цій багнюці?

Його загадкова особистість стала несподівано найцікавішою у всьому світі. Навіть моє власне життя не так мене турбувало.

— Марійко, і що ти думаєш, як краще вчинити у цій ситуації? — врешті-решт спитала я поради в юної експертки з людської натури.

— Щоб не образити його і самій не забруднити свою репутацію? Як варіант, налагодити довіру. Це вам обом потрібно, — вустами дитини заговорив Сократ.

— І як? Як саме це зробити?

— Алінко, я дитина, мені дев'ять. Звідки я знаю, як це зробити? Спитай у Джеміні... Це така...

— Це нейромережа. Я знаю, — обірвала я пояснення Марійки, щоб довести свою обізнаність у новомодних технологіях. — От тільки навряд чи мені вона допоможе.

— А може вам зустрітися на нейтральній території? — і свою лепту внесла Інеса.

— Не думаю, що така є. Напевно, цьому двірнику на пів ставки комфортно усюди. Він звір витривалий, — почала розмірковувати я вголос.

— А якщо навпаки? — вигукнула дівчинка. — Якщо створити умови, в яких і йому було б не просто комфортно, а суперкомфортно, і тобі було б морально спокійно?

— І де це таке місце може бути? Море? — пирснула зі сміху білявка, місцева гумористка, на яку ми з Марійкою одночасно кинули осудливі погляди. — А що? Мене завжди заспокоювало, коли я дивилася на хвилі. А цьому сталкеру викупатися б не заважало. І тоді йому б і справді стало комфортніше, як ніколи раніше.