Розділ 26. Золото, а не чоловік.

Переконати дівчаток, що їхня ідея не комільфо у мене на жаль не вийшло. Ні аргумент, що у нас немає достатньої кількості продуктів, бо ми так і не дійшли до супермаркету, ні той факт, що я вже колись намагалася підгодувати безхатька, але він відмовився від частування — нічого не спрацювало. Ці дві вперті родички чомусь вирішили, що перед макаронами з консервованими огірочками та триденною відбивною сталкер точно не встоїть.

Так і випхали мене за двері квартири з повним контейнером домашньої їжі. А тим часом на вулиці вже й сутеніло...

Мені, якщо чесно, не дуже хотілося годувати бороданя. По-перше, день і справді був насиченим, тож хотілося дожити до його кінця спокійно та без пригод. А по-друге, недовіра до безхатька ставала більшою, мов та гуля на моїй потилиці, яку я отримала під час сутички зі своїм викрадачем. Через це я спершу планувала сісти десь на сходах, всю вечерю впихнути в себе, а потім повернутися й запевнити, що справу успішно зроблено.

Втім, де була моя удача у цей час? Звісно ж не на моєму боці. Цей план провалився, бо мені ні шматочка у горло не влізло. А на додачу ще й дівчата свої носики з квартири показали...

— Алінусик, ми будемо поруч! Бо як же це ти без групи підтримки, — ентузіазмом світилася дев'ятирічна ідейна натхненниця.

— Таки так. Як же це я без вас. Куди ж я без вас, — через силу посміхнулася я, зрозумівши, що від мене тепер не відчепляться.

— І чого ти стала? Йди, шукай свого тру-фана! — підштовхнула мене Марійка, на яку я витріщилася, як карась на поплавок, бо здалося, що настав час мінятися ролями й тепер від школярки чекати пояснень сленгових слів.

Але зрештою махнула на все рукою. Труфани чи трухани — яка різниця! Все одно мені не уникнути гіркої долі — Марійка пожене мене до сталкера, мов корову на тирло, чого б їй це не коштувало. Ця дівчинка така.

Тож і вийшли ми на полювання на безхатька. Інеса з Марійкою біля під'їзду лишилися — ну щоб контролювати ситуацію та мене, аби я не позадкувала. А я подалася на пошуки бородатого об'єкта, сподіваючись, що його не знайду.

Але тільки встигла я помріяти, що безхатька поблизу не буде — так одразу і спіткало мене розчаровання. Ще й яке! Ще й з мітлою...

Безхатько замітав територію біля нашої багатоповерхівки! Ретельно так, зі знанням професіонала. І я аж роззявила рота від такого видовища.

Господи, і за таксі дівчатам з оплатою допомагає, і стріляє, і за котиками дбає, і на байку ганяє, і на руках носить, і прибирає... Ще б до цих пунктів додати: пере, прасує, їсти готує, бузок дарує, зірочки з неба дістає — і з ногами та руками можна було б забирати! Прямо не безхатько, а золотий мужик!

Щоправда, трохи не митий і не розчесаний та живе на вулиці... Виходить, що недооцінений, безцінний скарб нікому не дістався — ніхто не гідний такого золота...

Хоча щодо останнього пункту сам золотий чоловік певно міг би посперечатися. Зважаючи на його зацікавлений погляд у мій бік. Знову той самий — пронизливий, до глибини душі, до мурах на тілі...

На мить я остовп'яніла. Лише на мить! Подих перехопило й думки всі розбіглися по кутах, наче граючись у "піжмурки". І тільки коли він усміхнувся мені та сперся на мітлу, я ожила.

Він мені помахав, побачивши, що я на нього дивлюся. Так легко й невимушено, немов робив це три тисячі разів щодня.

Повертатись назад було пізно. Та я все одно озирнулася через плече. Інеса з Марійкою вдавали, що свердлять очима дисплей телефону, та насправді підглядали за мною... Таки точно назад дороги мені не було...

Набравши повні легені повітря, я зробила кілька нетвердих кроків. Спробувала всміхнутися. А далі все за інерцією.

— Вау. Що я бачу? — наблизилася я до трудяги.

— Що? Людину за роботою? — просочився образливий тон крізь слова патлатого працівничка.

— Та... Я просто... — впала я в ступор. Ніяковіння перетнуло позначку свого піку.

— Просто не думала, що безхатьки вміють працювати? Уяви. Треба ж якось добувати гроші, щоб панянок виручати, які за таксі не можуть заплатити, — сказав він, посміхнувся та продовжив замітати тротуар.

А мені у грудях нібито щось заніміло. Страх страхом, але людяність взяла верх.

— Пробач, я... Я досі не повернула гроші тобі за той випадок... А мала б...

— Облиш. Як бачиш я вмію виживати.

— О, так! У всіх значеннях цього слова. Сьогодні я в цьому пересвідчилася, — засміялася я, згадавши пригоди дня, що минав.

— Ось такий я. Універсальний боєць, — теж підхопив мою хвилю веселощів бородань, в обшарпаних штанях.

Ніяковіючи й далі, я міцніше притисла руками контейнер до грудей. І цим рухом нагадала собі, навіщо взагалі тут з'явилася.

— Це... Це тобі! Вважай це подякою за порятунок, — простягнула я їжу своєму співрозмовнику рукою, що непомітно тремтіла.

Одначе двірник-безхатько навіть не поглянув на презент.

— За який саме порятунок? Сьогоднішній чи минулий?

Мені зненацька стало нереально соромно. Я відчула себе безсердечною нікчемою. Попри всі свої дивацтва й загадковість та бородань мав рацію — він рятував мене вже безліч разів. І я хотіла відкупитися за це все макаронами та огірками? Краще б таки послухала дівчат, і дійсно якусь чашку подарувала. Чи спальний мішок або подушку. А так, напевно ця їжа виглядала в його очах, як огризки з панського столу.