Розділ 25. Подяка.

— Уявляєш! Ти уявляєш це собі, Алінко?! Неначе справжні ніндзя! — не замовкала ні на мить Інеса вже котру годину.

Мить свого порятунку вразила її не менше, ніж мене моя. Тільки й були її розмови, що про двох хоробрих безхатьків — мого сталкера та його друга, які визволили дівчину з рук бридких мерзотників.

І я не засуджувала це. Я розуміла її емоції та стан, адже така подія — цілковита чудасія. Та й я сама, якщо чесно, теж ні про що інше й ні про кого іншого думати не могла. Єдина відмінність — я тримала свої думки при собі й замість сліпого захоплення та похвали, потопала в сумнівах і підозрах. А от тисяча слів за секунду з ротика подруги змушували мої очі періодично сіпатися...

Амнезія безхатька ніяк не сприймалася мною як правда, а низка нападів, спрямованих на мене,  змушувала звинувачувати у цьому цього дивака. Я почала думати, що якби цей нежаданий сталкер не прив'язався до мене, то й нападів жодних і не було б. Тож, можливо саме через волоцюгу я потрапила в небезпеку? І цілком ймовірно, що він сам може виявитися згубним, пропащим і грішним...

Підсвідомо я почала боятися його. Та вже не так, як це було раніше, а по-справжньому. Безхатька у моєму житті ставало все більше, і я припинила через це впізнавати саму себе.

Я змінювалася. Під натиском обставин. Від флеру його небезпечної загадковості. І, звісно ж, тому що його погляд давно проник у мою душу подібно вірусу й поступово перетворював мою силу на слабкість.

О так, я змінювалася. Це треба було визнати. Більше не існувало на світі тої примхливої дівчини, яка мріяла бути особливою для когось, бути коханою комусь і пріоритетом. Мої мрії стали тепер павутинням, яке я хотіла здерти зі стелі — настільки огидними вони мені були. Як сам безхатько...

Воістину, він був мені огидним, бо дратував. Але варто визнати: те, що нас дратує не завжди є насправді гидким. Іноді стається так, що нас дратує те, що вабить.

Від цього мені й робилося гидко...

— Аліно, ти тут взагалі? Ау! — раптом клацнула у мене перед очима вірна подруга.

— Так... Так, я слухаю. Просто згадала, що треба не забути написати перелік продуктів удруге. Перший папірець ми загубили сьогодні. Тож і зависла на секунду, — спробувала виплутатися я, не бажаючи визнати свою провину. Не хотілося б, щоб Інесу цікавили мої роздуми. Кожна людина має право на свої таємниці.

Тільки не безхатько — він виняток!

— Продукти, папірець... Яка ж ти нудна! Дівчино, я вкотре тобі дивуюся! Тут скільки всього трапилося, а її хвилюють лише одні продукти! — присоромила мене білявка, через що й сама зловила докір у моєму погляді.

— У цій квартирі вистачить і однієї горлодралки. До речі, може попросити мого сталкера познайомити тебе з його другом? Здається, ти на нього запала.

— Аліно!

— Що? Ти ж буквально оспівуєш подвиги безпритульних краще за кобзарів! Торочиш про них без упину, — забриніли в моєму голосі отруйні ноти роздратування.

І подруга, завдяки моїм старанням, таки спинила безперервний потік своїх слів. От тільки, вона була дещо невдоволеною в цю мить. І я не відкидала здогадку, що в її думках вже готувалася помста...

Та все обійшлося завдяки Марійці.

Племінниця Інеси влетіла до кухні вихором і стала гарантом безпеки нашої дружби. Бо якби не вона... Навіть уявити страшно, що б тоді сталося! Напевно ми посварилися б.

— А що ви тут робите й чого кричите? У мене мультики закінчилися. Мені нудно. Теж хочу з вами. Розкажіть, на яку тему крик?

— Ми чай п'ємо. Ромашковий. Хочеш? Цей чай корисний, бо заспокоює нерви... А разом із тим прибирає емоційне збудження, — зробила я ковток свого вже холодного напою, про який майже забула за думками.

— Краще цукерочку з'їж. Хочеш? Вона шоколадна, а шоколад краще діє на настрій і покращує його... На відміну від деяких людей, — тикнула своїй небозі смаколик часом бісяча блондинка.

От тільки наразі мене дратувала не сама подруга. Мене дратували її балачки. І все б нічого, якби вони були про кіноляпи, які вона частенько полюбляє обговорювати. Або ж, на крайній випадок, про тих своїх філяїв.

Але ж ні! Замість чоловіків, чиї танці в її телефоні цілодобово на повторі, моя подружка вирішила піднести на п'єдестал пошани мого сталкера. Саме його! А це був ризик збільшити моє зацікавлення ним, яке мені кортіло навпаки придушити!

— Самі пийте свій несмачний чай і їжте свої нудотні цукерки. Мені цікаво, про що ви говорили до цього. Я чула слово "стайлер". Тьотю, ти Дайсон купила? А можна мені скористатися ним? Де він? — стала Марійка допитливою, як сама Варвара.

— Та ні! — розсміялася білявка з каре. — То ми про сталкера Алінки базікаємо.

Марійка скривилася, неначе з'ївши лимон.

— Про сталкера? Це про гру чи що? Алінко ти що, задротка?

Ще мить, і чай, який я невчасно сьорбнула, ледь не полився мені через носик. У тітки з племінницею сто відсотків спільні гени. Вони таки точно родички! Тут і без тесту ДНК зрозуміло. Прямолінійність у них у крові.

— Марійко! — зробила спробу Інеса інтонацією присоромити дитину. — По-перше, так казати не ввічливо. А по-друге... Алінка може й зануда, але не задротка. Ні. То ми не про гру говорили, а про людину, яка одержима Аліною. Ця людина і є її сталкер.