Розділ 24. Амнезія.

Єдине, що мені закортіло зробити після неочікуваної і виснажливої "пробіжки", — це знерухоміти та поставити запитання безхатькові:

— Хто ти такий?

Спершу він з'явився. Не вчасно, не тоді, коли мені того хотілось, не як за помахом чарівної палиці, але з'явився. І врятував мене. А ще мою подругу, якщо вірити його словам. Сказав, що вона вже в безпеці й чекає на мене вдома. Потім він прикривав мене зі спини, біжучи слідом. Вправні рухи, які він робив із маленькою чорною зброєю у своїй руці, остаточно розбурхали мою цікавість. Я й раніше збагнула, що цей чоловік не такий простий, як можна подумати, але тримала це питання "на потім", не бажаючи копирсатися в цьому без потреби. Та потреба настала. Його подвиги тому причина.

Коли навкруги все затихло, коли більше нічого не загрожувало нашим життям і типовий житловий масив став насправді звичним, спокійним, тихим житловим масивом, а не Диким Заходом. Коли ми перейшли з бігу в просто швидку ходу. Коли ми все частіше стали потрапляти на очі нормальних людей, які, або з необхідності, або почувши нетипові для спокійного дня звуки, виходили надвір. Коли до будинку залишилося зовсім трохи. Саме тоді я наважилась з'ясувати все, що мене цікавило, подумавши, що слушної миті згодом може й не бути.

— Хто ти такий?

Моє запитання наче струмом вдарило сталкера. Він застиг. Як і я. Ніби скопіювавши мої рухи.

Він ішов трохи позаду, за п'ять метрів від мене. І хоч ми не говорили про це, але я розуміла, для чого це було треба. Він ішов так не для того, аби милуватися моїми сідницями, а щоб захистити мене у разі потреби. Та попри це я все одно побачила, що він завмер. А обернувшись, переконалась у цьому.

— Хто ти в біса такий? — повторила я ще раз запитання, щоб він не міг втекти від відповіді, спихнувши все на поганий слух.

Однак попри мої старання це у нього все одно вийшло.

— У тебе болить голова? Ти вдарилась головою? — занепокоєно заговорив бородань, обережно крокуючи до мене. Втім, у такій ході я вгледіла манери дресирувальника.

Він однозначно мене боявся. Втім, радше не мене, а моїх запитань. Напевно, йому таки було що приховувати.

— З моєю головою все добре. Я питаю: хто ти?

— Я твій сталкер. Сталкер-безхатько. Забула? Напевно ти все ж десь вдарилася головою. Або ж це наслідки стресу. Після такого можливі провали у пам'яті. А пам'ятаєш своє ім'я? Для всіх ти Аліна, але тебе насправді звати Афіна.

— Я пам'ятаю, — схрестивши руки на грудях, зробила і я крок до чоловіка.

— Тоді чому питаєш?

— Бо я не розумію хто ти.

Він роззирнувся. Його борода заважала побачити, чи посміхається він, чи кривиться. Та я серцем відчула, що він усією душею вибухав від роздратування.

У його плани, мабуть, не входила душевна розмова зі мною. Не підготував він свою автобіографію.

— Богине, рідна, мені здається на нас дивляться люди. Тобі не соромно стояти зі мною поруч? Ти вся така вишукана, така вродлива. І поруч опудало. Може краще ходімо? Не витрачаймо час на безглузді балачки.

Я зглитнула. Декілька пенсіонерок і справді на нас витріщалися, зовсім не приховуючи цього. І за будь-яких інших обставин я справді могла б відчути сором.

Але є речі, які часом важливіші за дешеві понти та гордість.

— Не тримай мене за дурненьку. Я хочу отримати відповідь. Хто...

— Богине, краще ходімо. Не стій! Чи ти хочеш стати ідеальною мішенню для поганців, які не бажають тобі довгого й щасливого життя?

Намагався він заговорити мені зуби. Але тим самим пробуджував мій азарт.

— До речі, це теж мене цікавить. Навіть більше, ніж те, звідки ти дізнався моє справжнє ім'я. Бо якщо такі знання ще можна пояснити манією, то це... Кому я треба? Хто ці всі стрільці та викрадачі?

— Афіно, ходімо! Залишімо розмови на потім. Там Інеса на тебе чекає.

Глухий смішок вирвався з моїх грудей. Мій сталкер і справді дуже впертий.

Проте я вирішила бути ще впертішою.

— Я не зрушу з цього місця, поки не почую хоча б якесь пояснення цієї чортівні. До того, як ти з'явився у моєму житті, мене ніколи не викрадали. І я ніколи не бачила таких, як ти, зі зброєю чи на байках... Хто ти насправді?

Таємничий велет завмер. Певно, зморився ухилятися від відповіді. Але замість слів кинув на мене погляд спідлоба. І цей погляд був не таким, як завжди.

За хвилину промовив:

— Я не знаю, що тобі сказати.

— Кажи, як є.

— Не можу.

— Чому? Ти якийсь спецагент і не маєш права розповсюджувати інформацію?

Безхатько засміявся з моїх слів. Але захитав головою, даючи негативну відповідь.

А моя допитливість досягла свого піку:

— Тоді хто ти? Чи ким був? Звідки у тебе ці навички професійного стрільця? Й звідки зброя?

— Не можу пояснити... Бо сам не знаю. Я не... Я не пам'ятаю... Нічого не пам'ятаю, — вимовив чоловік із болем кожне своє слово.

Якась частинка мене у цей момент сколихнулася й розвалилася, немов глиняна хата, яка вже непридатна для життя.