Розділ 23. Бедлам.

Коли я була дитиною, то думала, що найгірший момент мого життя стався зі мною через непослух. Тоді я дві години простояла навколішки на кукурудзі. Ех, як же я помилялася...

Насправді найгіршим моментом мого життя стали хвилини у джипі разом із двома амбалами. Зі зв'язаними руками. Й з мішком на голові.

Хоч я і не страждала на клаустрафобію, але все ж голками страху була вся поколота. Якби на рентгені можна було побачити візерунок емоцій, то мій би напевно переплюнув саму Мону Лізу за геніальністю. Словом, це був суцільний жах і тільки...

Та найнайгірше лише починалося.

Коли мене закинули в авто, то десь неподалік почулась автоматна черга. Симфонія свинцевих куль змусила занервувати навіть мого викрадача.

— Кастет, рушаймо! — крикнув він своєму напарнику, який весь час чекав в авто. І в цьому крикові, оскільки він стався майже під моїм вухом, я розчула весь спектр емоцій від паніки до переляку.

За мить джип зрушив з місця, а я заціпеніла.

Від незнання, де мене везуть й чому; від переживання за подругу, яка залишалась десь там — самотня, позаду; від розчарування у своїй удачі — кортіло забитись в істериці. Та на це не було ні енергії, ні часу, ні можливості. Здавалося, що будь-який прояв емоцій дасть волю негідникам знущатися наді мною.

Саме тому, коли раптово авто занесло вліво, а потім водій забажав дріфтонути й різко загальмував — я навіть не пискнула. І ніяк не відреагувала навіть тоді, коли моє тіло за інерцією похилило, мов ту гілочку калини за бажанням чиєїсь руки, й моя скроня зустрілася з твердістю спинки переднього сидіння.

От тоді й почався справжній жах.

Стрілянина вже відбувалася не десь далеко, а, за враженнями, в метрі від мене. Хтось кричав. Хтось лаявся. Билося скло...

А закінчилося все тим, що я відчула, як на мене впав якийсь непідйомний тягар. І лише тоді я заволала.

Це була людина! Я відчула чиїсь руки та тулуб.

І ще щось вологе та в'язке, що торкнулося моїх пальців і забруднило їх. І від цього у мене чомусь почала підкочувати до горла нудота...

А потім дверцята з мого боку прочинилися й з мене скинули тягар, а згорблений корпус мого тіла розправили чиїсь руки.

— Богине, — почула я тихий голос зовсім поруч і чиєсь гучне серцебиття. І ще б пак було його не почути, якщо мене до серця пригорнули...

— Ти, — ледь зуміла промовити я, коли мій довгожданний сталкер скинув мішок з моєї голови і наші очі зустрілися.

Неочікувано на душі стало спокійно. Неначе й не було ні страху, ні переживань.

— Ціла?

— Так... А ти як? — легко вгадала я, хто мене врятував і щира тривога за героя охопила моє єство.

Та й, напевно, не даремно це було. Мій сталкер виглядав наче м'яч після футболу в дощ на відкритій арені. А його бліде обличчя й губи, що були в крові, свідчили, що моє визволення коштувало не простого клацання пальцями.

Однак моїм запитанням сміливець знехтував. Зате звільнив мої зап'ястки від тканини, яка встигла натерти. І поки я спостерігала за відродженням своєї свободи, мій погляд упав на нерухоме тіло викрадача, яке було зовсім поряд. А також на водія, який впав обличчям на кермо. Так і відпала моя потреба дивитись на свої руки. Стало зрозуміло, чому вони вологими були...

— Зараз я тобі дещо скажу. Прошу, постався до цього серйозно, — зненацька сказав безхатько, змусивши поглянути на нього. — Біжи. Не озираючись. Не зволікаючи. Біжи щодуху.

— Що?

— Кажу: біжи! — одним ривком схопив мене він на руки й витягнув з авто.

І знову паніка та хаос повернулись. Найгірший момент мого життя вперто не хотів свого фіналу. Однак питання були зайвими. Як доказ: дірки у джипові, що стояв посеред дороги.

— Біжи! Афіно, біжи! — ще раз наполіг патлатий визволитель якомога вимогливіше.

Та я була дезорієнтована у просторі. Мій мозок немов плавився від шквалу екстремальних відчуттів. Тож ніяк не виходило дати команду тілу бігти. Ще й не знала, в який бік це краще зробити. Серія подій, які виходили за рамки моїх звичайних днів, геть мене роздробила.

Проте такий мій ступор когось помітно нервував:

— Афіно, ти маєш бігти. Ти мусиш!

— Там... Там Інеса! Там моя подруга! — вчасно згадала я, знайшовши причину для непокори.

Та тільки-то я вимовила останнє слово та без компасу визначила курс до Інеси — у лічених сантиметрах від мене пролетіла крихітна куля. Вона врізалась у пошкоджений джип,  а сталкер тим часом у мене...

Він, озираючись, вистрелив, здивувавши мене наявною зброєю. І в цей час я відчула, як його вільна рука лягла на мою талію. Бородань не просто мене прикривав собою — він ставав моїм щитом. Зливався зі мною, наче у симбіозі.

Несподівана близькість зовсім збила мене з пантелику. Мені досі було страшно. Але тепер страх мав інший відтінок. Так випадково я й зловила себе на думці, що не хочу, аби ця рука віддалилась від мене.

Але не була ця мить кращим часом для таких думок. Хтось знову у нас вистрелив, але не влучив, бо патлатий захисник накрив мою голову своїм ліктем і силою змусив присісти.