Розділ 22. Не просто хулігани.

Трійка наблизилася, застуючи дорогу. Нам з Інесою довелося вийти за межі алеї, щоб їх обійти.

Та чоловіки цього не дозволили, зробивши крок убік, як і ми.

— Солоденькі, а ви часом не заблукали? Ми могли б вас провести, — відгукнувся крайній зліва чоловік і вишкірився хижим звіром.

Я інстинктивно здригнулася.

Чоловіки дивилися на нас, наче крокодили на здобич. Здавалося, ще секунда, й з їхніх ротяк тектиме слинка.

— Ми правильно йдемо, — відповіла на зухвалість упевнена в собі Інеса та міцніше стиснула мою руку, даючи мені знак разом позадкувати.

Але максимум, що у нас вийшло — це крок. Лише один крок.

— А ми знаємо кращі місця, куди можна сходити. Тож не ламайтеся, мадами, — знову грався словами той, що був справа, чия зататуйована шия мене лякала.

Дивлячись на ці круглі мордяки, мені спало на думку, що це точно не просто місцеві хулігани, а хтось значно гірший. Як підтвердження, у руці одного з бугаїв з'явився мисливський ніж, лезо якого було настільки гострим і досконало відполірованим, що відбивало сонячні промені, немов дзеркало.

І мій мозок забив на сполох, посилаючи імпульси тілу, щоб бігти кудись, куди тільки очі бачать. Аби лише не потрапити в руки цієї підозрілої гоп-стоп компанії.

Та пізно. Вже було надто пізно...

Той, що зліва, стрімко схопив Інесу за обидві руки, щоб таким чином відірвати її від мене. А коли у нього це легко вийшло, то він зареготів.

Я ж миттєво зреагувала на полон своєї подруги й хотіла кинутися їй на поміч. Але два здоровані скористалися цим, непомітно підступивши до мене впритул з двох боків...

Інеса закричала. З моїх же вуст — ні пари. Мої руки мимоволі згадали уроки самооборони. Втім...

Я зробила один-єдиний рух — махнула рукою, а один із двох амбалів уже перехопив її. Іншому ж дісталася моя вільна рука, спина, талія та шия...

Він притиснув мене до себе та приставив ножа до моєї сонної артерії. Прошепотів, щоб остаточно скорити:

— Не роби собі гірше, стервочко.

І я заплющила очі, відчувши кожну свою напружену клітиночку тіла...

Я могла б заверещати, благаючи про допомогу. Або ж могла б ослухатися й все одно зробити спробу звільнитись. От тільки я бачила, що поблизу не було жодної живої душі — навряд чи хтось би почув. І Олеся, моя тренерка з курсів самооборони, не вчила мене, як відбиватись від двох нападників одночасно... А тому я лише сподівалася на диво.

Мабуть, я дурна, якщо асоціювала диво зі своїм сталкером? А ще наївна. Може бути... Та він завжди приходив мені на допомогу. І цього разу він не має права мене не захистити!

Інеса знову закричала. Так, що моє серце заболіло. За звуками було чути, що вона намагалася дати відсіч нахабі, який робив їй зле.

Однак усе було даремно.

— Йди прямо, — скоригував мене татуйований бугай, чий ніж сковував мої рухи.

Нічого не залишалося, окрім як послухатися. І я пішла, адже дорожила своїм життям і красою. Та й відчайдушною ніколи не була.

А за п'ять кроків збагнула, що крики моєї подруги віддалялися від мене міліметр за міліметром. Так і з'явилася моя здогадка, що цих сволот цікавила лише я.

От тільки навіщо? Щоб викрасти? Щоб збезчестити? Від цих запитань голова розривалась...

Одначе, дізнатися точну причину всього цього дійства мені не судилося. Принаймні не в цей момент.

Зненацька голос Інеси почав видавати не тільки звуки, а ще й повноцінні слова:

— Справа! Так йому, гаду!

Один із моїх конвоїрів зірвався з місця. Інший же, який тримав лезо біля моєї ніжної шкіри, схопив мене сильніше — так, неначе я шматок дичини, який хотіли відібрати у гострозубого звіра.

Такі дії натякнули мені, що все-таки дехто прийшов нам на допомогу. А потім додалися ще й чіткі звуки кулачного бою. І одинокий постріл...

Як не дивно, але мені стало шкода, що я не побачила, як мій сталкер токмачить морди виродкам. Бо в тому, що хоробрим лицарем, який прийшов задля порятунку панянок, був саме він, я навіть не сумнівалась.

Але просто чекати, поки мене, або врятує він, або прикінчить неприємний тип, я не збиралася. Вловивши мить, коли здоровило намагався слідкувати за бійкою позаду й одночасно вести мене, а відтак на кілька сантиметрів відвів від мене зброю — я звільнила одну свою руку й нею вчепилася за його татуйований зап'ясток.

І, різко зупинившись, смачно вмазала йому у носа своєю дорогоцінною голівонькою. А потім, шкодуючи, що не взула підбори, залишила падлюці між ніг відбиток підошви своїх кросівок.

Амбал застогнав і втратив контроль наді мною. А я вирвалась і, щоб точно йому не здалося мало, з ноги заїхала в лице. Все завдяки знанням і навичкам, які мені передала Олеся.

Однак така маленька перемога ще не зовсім тішила мене. Хвилювання за подругу та цікавість, що відбувалося у мене за спиною, брали гору.

Озирнувшись, я побачила, як Інеса сиділа навпочіпки й рилася у своїй сумочці. Напевно, шокер шукала, який завжди носила з собою. Та у неї була нормальна сумка, а не клатч-гаманець, а тому — шокер не був єдиною річчю, яку вона завжди з собою носила...