Розділ 21. Хто це?

— На що ти там дивишся так прискіпливо? — озвалася до мене Інеса, поки наносила макіяж перед виходом із дому. Але їй вистачило одного погляду у вікно, до якого припала я, аби все зрозуміти: — А! На свого Гастона — барона всіх бомжів району.

Подруга засміялася, а я ж навпаки опустила понуро голову. Мені було не до сміху.

Від того побачення, якого не сталося, минув майже тиждень. Але Лукаш так і не вийшов на зв'язок. Напевно, у нього немає часу з'ясовувати причину моєї неявки. Або ж він сприйняв мою відсутність як небажання бути з ним і тепер мене навіть не згадував. Бо навіщо багатому красунчику непунктуальна дівчина? Такі чоловіки за дівками не бігають.

Натомість за мною бігав інший чоловік. Мій сталкер.

Він знову мене переслідував. Ходив, наче той пес за хазяїном. Тільки ще тримав дистанцію.

До речі, бородань трохи змінився за цей час. І гривку свою якось особливо почав укладати, і одяг його став схожим на людський. Він навіть ходив не таким замурзаним, як раніше! І мені було цікаво, чи це я на нього так вплинула, чи то якісь магнітно-дивні бурі?

— Алінчик, там хтось прийшов. Оскільки ти вільна, відчини, будь ласка, — раптово відволікла мене Інеса від роздумів, за якими я не почула, що хтось телінькає у двері.

Довелося неохоче відірватися від вікна та піти у передпокій. Що цікаво, саме у цей момент у моїх грудях піднялася якась тривожність, і щоб торкнутися дверей, треба було докласти зусиль.

Та за мить причина душевного неспокою стала зрозумілою.

— Міледі, — немов співаючи, звернувся до мене милозвучний голос.

— Лукаше? — не втрималося моє здивування.

Як завжди ідеальний до дрібниць чоловік вклонився мені. Ніжно взяв мою руку, щоб залишити на ній свій невагомий поцілунок і ніби незумисне, через ніяковіння, забув її відпустити.

— Я хвилювався, що з тобою щось сталося.

— Зі мною все добре, — по-справжньому зніяковіла я.

А за мить ще сильніше, адже красунчик вручив мені букет червоних квітів.

— Це тобі. Як пробачення за те, що раніше не з'являвся. Була сила-силенна справ.

— Дякую, — і з радістю, і з недовірою поглянули мої очі на троянди, які я обхопила двома руками.

— Чарівна панна не любить квіти? — помітив Лукаш мою спантеличеність.

— Ні! Просто... Просто... — повтікали з мого язика всі слова.

Зате з вуст Лукаша вони линули так, нібито вірш, завчений напам'ять — виразно, з душею, поетично:

— Просто нам треба ще раз спробувати зібратися на вечерю? Так? Певно, це моя помилка. Я мав би тебе сам супроводжувати до ресторану. Це ж через це ти не з'явилася тоді? Через те, що довелося самій добиратися? Кепські у мене манери.

Я знизала плечима.

Якось не думала, що зустрінуся з Лукашем ще, що він покличе вдруге на побачення. До того ж, за тиждень змусила себе повірити, що чоловік до мене байдужий. Через усе це не відчула себе щасливою від почутого.

— Це відмова, мадмуазель? — стурбовано поглянув на мене білозубий модник.

— Ні. Ні! Я просто не знаю... не знаю, коли матиму вільний вечір для цього.

Мама вчила мене бути чесною, але погана з мене учениця — я свідомо збрехала, дивлячись людині прямо в очі. Важко сказати чому. Попри чуття, що потім пожалкую про це, я збрехала.

— Не страшно. Сподіваюся, віконечко для мене знайдеться найближчим часом.

Лукаш знову подарував мені свою білозубу усмішку. Так, наче хотів мене нею причарувати. Однак чи то чари його цього дня були заслабкими, чи то зі мною щось було не те. Я відвела свій погляд — не могла на нього дивитися. Але не тому, що соромилась брехні. Присутність і увага цього чоловіка ніби тисла на мене, як тисне кахель на цемент під час укладання. 

На хвилину утворилося важке мовчання. Воно дерло мені у горлі й підштовхувало щось сказати. Довелося напружити мозок, щоб вигадати репліку. Та як тільки це сталося і я захотіла розтулити свій рот — мені завадили.

Губи Лукаша знайшли мої швидше, ніж я встигла помітити це. Відтак було пізно, щоб відштовхнути їх або спинити.

Ба більше, я навіть не змогла ніяк висловити протест! Хіба що пискнула, мов зовсім крихітна, нещасна мишка. Настільки владними були його губи, настільки спраглим до кохання був він сам...

А я ж від такої експресії ледь не задихалася...

Ще б трохи, і шквал несподіваних емоцій мене б доконав, але саме вчасно з квартири почувся тоненький вереск і тупотіння. І так знайшовся привід, щоб попрощатися з гостем.

— Пробач, я... — відірвався від мене мажор і замовкнув, зіштовхнувшись з очима маленької дівчини, яка виникла у мене за спиною. — А хто це у нас тут така квіточка? — запитав у нас обох.

— Я Марійка. І я вже доросла. А ти хто? — не мала потреби у презентації дев'ятирічна білява красуня.

— Це мій... знайомий. Лукаш. І він уже йде, — вставила своє я слово, досі багряніючи та затинаючись під гнітом останніх гострих вражень.

— Так. Мені вже час. А щодо зустрічі. Може б обмінятись...