Розділ 19. Покидьок суспільства.

Чи зручно бігти посадкою, з підвернутою ногою та в одному підборі? З власного досвіду вже можу сказати, що це дуже незручно. А ще боляче. А якщо додати той факт, що така пробіжка у мене сталася пізнього весняного вечора, і за спиною чулася перестрілка — то було ще й холодно, й лячно. До мурах не тільки на шкірі, але й під шкірою...

Проте я не з тих, хто не любить своє життя, і тому робила все, що було в моїх силах, аби втекти з місця жахливих дій. Я шкандибала і повзла, я тремтіла усім тілом і плакала, — але рухалась уперед попри все. Не думала, що залишилася без сумочки, телефону, без верхнього одягу і про те, що не потрапила на побачення. Всі думки лише про виживання.

Та все ускладнилося, коли почувся звук мотоцикла. Знову. І найжахливішим було те, що він поступово наближався.

Я вгрузла шпилькою у чорнозем, проклинаючи цей день. Ото дурна! Думала, що пропозиція щодо побачення від Лукаша стала сенсацією цієї днини. Де там! Дерево на дорозі, напад неприємних чоловіків у балаклавах і тепер — погоня мотоцикла за мною по полю. Що буде далі, якщо це й так найгірше, що можна було придумати?

Намагаючись відігнати від себе погані думки, я тікала далі. Аж поки не впала навкарачки.

Мої долоні, впершись у ще не засіяний ґрунт, раптом ослабли. Лікті не витримали моєї ваги — зігнулися. І я впала щокою у пухку землю. Заплакала.

Двигун мотоцикла був уже зовсім близько. І він роздирав мою свідомість. Лякав уяву страшними сценами, які можуть зі мною статися у найближчому майбутньому. Проте я вже не боялася його, прийнявши свою долю гордо й стійко.

Хай буде що буде. Звісно, спроби самозахисту я обіцяла робити, але... Чи це не допоможе?

— Мені уже нічого не допоможе. І ніхто, — прошепотіла, спробувавши ще раз піднятися з землі, коли настала тиша.

Й раптом...

— Афіно, богине! — пролунав крик, а після почулися кроки.

І руки. Теплі, великі руки торкнулись моїх крижаних плечей. Опустилися на талію, з ймовірним наміром підняти мене з землі...

Крізь пелену сліз я побачила його. Безхатька.

Сюр або марення?

Вірогідно, найбільша сенсація та потрясіння на кінець цього довгого дня.

— Ти як? Ти в порядку? Щось болить? Вони тобі щось зробили? — забігали очі бороданя по мені.

Та я відчувала себе німою, глухою й паралізованою, а тому не сказала жодного слова.

Далі ж він легко підхопив мене на руки. І жар його тулуба через масивний одяг обпік мою плоть.

Я розтанула, мов та карамель на пательні від його акуратних доторків. Від того, як він на мене подивився. Як ніс, притискаючи до грудей.

Так робити може хіба що людина, яка дуже боїться втратити когось. Людина, серце якої розривається від надлишку емоцій. Людина, яка хвилюється.

Він посадив мене на транспорт зі сталі. Але сам не відійшов.

Стояв близько й все блукав очима по моєму тілу.

От, мрійниця на мінімалках, все вийшло, як ти і хотіла? Безхатько побачив мене у цьому вечірньому й дорогому вбранні. І погляд тепер не може відірвати.

Щоправда я схожа на побиту собаку... Але це ж дрібниці? Як раз, щоб безхатькові до пари...

— Ось твоє пальто. Ти дуже змерзла, — відчули плечі мої ніжність цупкої матерії.

Чужі пальці тим часом ковзнули моєю щокою. Зітерли бруд. І те саме зробили з долонями.

Я ж досі була німа. Немов забула людську мову.

А він ні на мить не залишився байдужим:

— Яка ж ти налякана... Але все вже позаду, богине. Знай. Я тепер поруч.

Дві сльози впали з моїх очей. Я їх не втримала, адже після того жаху стала вразливою, як ніколи раніше. І така поведінка, таке ставлення розчулили мене до глибини душі.

А як інакше, якщо він вкрай обережно торкнувся мого обличчя, щоб прибрати вологість? Здавалося, він думав, що я статуя з піску, яку можна зруйнувати одним порухом пальця.

— Звідки?.. Як?.. — нарешті вирвалися з моїх вуст питання, які я не змогла вмістити у красномовніші речення.

— Це неважливо зараз. Головне, що ти тепер у безпеці. Нічого не болить? Ти не забилась? Тебе не били? — і тривога, і лють, і бажання захистити змішалися в його очах.

А може то мені здалося? Ніч лягала на поля. Як можна у таку годину роздивитись очі?

— Нога... Я, здається, ногу. Підвернула, — схилила я голову до землі.

Щиколотка й справді сильно нила. Але біль затупився, коли безхатько присів навпочіпки та гарячою долонею обхопив мою хвору ногу, якось відчувши або ж випадково вгадавши, де у мене болить.

— Звісно. Посадкою. В одній туфлі. Оце так Попелюшка, — промовив і сердито, і водночас співчутливо чоловік. — Де іншу тухвельку свою поділа? Загубила?

— Хотіла захиститися нею. І не змогла, — відказала я стисло, і тихий, раптовий стогін вирвався з грудей.

Втім, безхатько так вміло почав масажувати мою бідну ніжку біля кісточки, що гріх тут було не стогнати.

— Оце так захист. Богине, якась ненадійна у тебе зброя. Іншої не маєш?