Розділ 17. Побачення.

Оскільки Інеси вдома не було, то мені закортіло побути гостинною господинею:

— Може, зайдете на чай?

— На чай? — перепитав досконалий у всьому Лукаш.

— Так. Або ж на каву. Як маленька подяка за вашу щедрість. А то я лише словами передала її вам через дівчат із крамниці, — уточнила я, але миттєво себе подумки посварила за таку поспішність. Цього чоловіка, якого можна порівнити з витонченим витвором мистецтва, на дешевій кухні навіть уявляти було дивно.

— Точно. Подяка, — чомусь Лукаш легенько стукнув себе долонею у чоло. — Власне, сеньйорито, я чому прийшов. Мені передали вашу подяку, а я, якщо вже відверто, забув про це. І ось був неподалік та й подумав, що заскочу до вас, нагадаю, щоб завітали до крамниці.

— Оу, — вирвалися з мого горла лише звуки.

Я розгубилася. Не дуже вірилося, що такий зайнятий і серйозний чоловік, як Лукаш, мав час і бажання забігти до якоїсь дівчини не його польоту, щоб сказати два слова. Скоріше здавалося, що це було зроблено та сказано навмисно. Така собі гра "вигадай найбезглуздіший привід", аби причарувати когось.

Невже я йому сподобалася?

— Що ж, якщо ви вже маєте речі з мого бутику, то, ймовірно, мені тут нічого робити. Так незручно вийшло. Перепрошую, чарівна міс, за те, що потурбував,  — продовжив дещо збентежено говорити красунчик. — Але нічого. Буде мені наука. Так би мовити практичний урок, який навчив, що бути весь час у роботі шкодить пам'яті.

— Так... Відпочивати теж корисно, — протяжно мовила я, аби просто підтримати розмову.

Лукаш засунув руки в кишені своїх елегантних штанів і зробив два кроки назад. І це було настільки повільно, що здавалося, наче чоловік це робить неохоче.

— Що ж, я тоді піду. Не буду затримувати вас.

— Була рада вас бачити.

— Справді? — рвучко звів на мене красень свої смоляні очі саме у той момент, коли я хотіла зачинити двері.

Моє горло раптом перетворилося на Сахару. І слова, і дії малознайомого багатія збентежили мене в десятий раз. А тому мені вистачило сил лише на символічну усмішку.

Тіло мого співрозмовника несподівано виказало певну скутість. Здавалося, що він шукав причину, за якою можна було б побути біля мене ще.

А втім. Ні — не здавалося. Так і було:

— До речі, вам сподобалися ті аутфіти, які скомпонували мої працівниці?

— Так. Оцінюю сервіс на п'ять зірочок із п'яти. Все було бездоганно.

— Що ж. Отже, я вмію підбирати гідний персонал. Упевнений, що дівчата були з вами чесними, коли радили те чи інше вбрання. Втім, не сумніваюся, що такій панночці, як ви, усе личить. Мабуть, у тих сукнях ви схожі на королеву. Шкода лише, що така краса не для моїх очей.

— Ви... Ви, може, хочете подивитися, які саме речі я взяла з вашої крамниці? Може, за щось треба доплатити? — на мить мені здалося, що в словах чоловіка криється якийсь підтекст.

Але мої спостереження швидко відхилили.

— Ні в якому разі! Мадмуазель, не подумайте, що я щось вимагаю від вас. Просто... Знаєте, я тут подумав, що ви маєте рацію. Я й справді давно нормально не відпочивав. Навіть не можу сказати, коли востаннє був у ресторані з метою насолодитися їжею, а не знайти спільну мову з діловими партнерами.

— Співчуваю, — проявила я штучну емпатію.

Ти ба, який нещасний мажор! Усім би такі проблеми...

— Добре. Не буду переливати з пустого в порожнє. Міс, ви могли б скласти мені компанію сьогодні за вечерею у ресторані? Як на мене, це чудова нагода для мене оцінити ваш новий лук.

— Ви запрошуєте мене повечеряти з вами?!

— Саме так. Якщо ви, звісно, не маєте планів на сьогоднішній вечір.

Слова Лукаша лилися, мов мед, а він сам виглядав, як ідеальний принц із однієї відомої казки. Чи можна було встояти перед ним?

Звісно, що ні.

І тому я не змогла відмовити. Так само, як і не втрималася від фантазій після того, як попрощалася з ним на короткий час і зачинила двері квартири.

Бути поміченою таким чоловіком було для мене рівнозначно, що бути обраною. Бути на Олімпі. Бути кращою з-поміж усіх найкращих.

А ще означало те, що мріяти дійсно не шкідливо. Адже саме такого б чоловіка я хотіла бачити поруч із собою. І в тому, що я можу претендувати на роль дівчини Лукаша — я навіть не мала сумнівів. Я підсвідомо розуміла, що він покликав мене не на просто вечерю, а, ймовірно, на справжнє побачення. А це, у свою чергу, пояснювало щедрість мажора.

Жоден у світі чоловік не вкладе у жінку бодай копійчину, якщо він не зацікавлений у ній. Рушійна сила будь-якої благодійності чи щедрості — досягнення власних інтересів.

Однак, якщо відкинути можливий варіант, що Лукаш із тих, хто шукає розвагу на одну ніч, то мене цілком влаштовували нові перспективи. А відтак я поквапилася, і о дев'ятій вечора вже була готова до цікавих змін у житті.

Вечірній макіяж, лабутени й кучері стали прекрасним доповненням до стильного образу. І тому з великою надією, що Лукаш буде в захваті від червоної сукні з розрізом до стегна, королівською ходою я вийшла з квартири.