Розділ 16. Байдужа.

Слова Богдана так і крутилися у голові безперестану.

"Навіщо?"

"Що ти замислила?"

Але я відкинула їх, як непотріб.

Я мусила зробити це. Сприймала такі дії як необхідність. Попри те, що мала вибір. 

Мені завжди було цікаво, що керує людиною, яка здатна на все задля досягнення своєї мети. На що здатен чоловік заради жінки, яку боготворить або, хоча б, високо цінує? На що він піде ради тієї, спокій якої для нього важливий?

І от мені здалося, що настала можливість дізнатися відповідь на питання, яке хвилювало мене вже давно. А тому я не лягла тієї ночі спати. Дочекалася, поки Інеса засне, щоб тихо покинути квартиру без свідків. І пішла. У пітьму. У руках тримала лише сумочку, а під серцем — сумніви, які боролися з надією.

Знаю, гуляти вночі містом — це чистий мазохізм. Але шукачів пригод таке ніколи не лякало. І хоч я не вважала себе авантюристкою, та саме цієї дивної ночі відчула в собі цю рису. Попри страхи наткнутися на реальну небезпеку, я тримала на думці бажаний результат і сподівалася на нього, а тому кожен мій крок був свідомим і впевненим.

Щоправда, впевненість почала поступово згасати. Це сталося тоді, коли за моєю спиною почулися кроки.

Вони були легкими, але обережними. Не такими, як мої. Я йшла, тримаючись за своє прагнення. Збоку, мабуть, здавалося, що я кудись поспішала. А людина позаду мене ніби не мала куди йти — вона була на своєму місці. Таким собі спостерігачем за душами, які заблукали в мороці ночі. А може навіть і стражем, який дає дозвіл на такі прогулянки?

Та от я зупинилася. Але не для того, щоб запитати, як пройти до бібліотеки. Не обертаючись, просто завмерла на місці. Життя в мені видавало лише гучне й нестримне серцебиття.

А потім сталося дещо, від чого мої долоні спітніли. Я прислухалася до спокою ночі та не почула жодного звуку. І жодного натяку на кроки теж не було. Це означало лише одне: хтось, хто йшов слідом за мною, теж зупинився...

Я заплющила очі й перевела дихання. А паралельно вмовляла себе сконцентруватися. Втім, нічого не допомогло. Тривожність все одно володарювала всім моїм єством. Та й, мабуть, недаремно. Інстинкнти ніколи не сплять. Як і сталкери, і злодії, і вбивці...

— Сумку, — чийсь шепіт раптово досяг мого слуху, а до моєї спини приклали щось холодне й кругле, але не надто об'ємне.

— Але у ній немає ні коштовностей, ні грошей! — майже прокричала я.

— Сумку... І браслет, — все одно наполіг хтось.

— Це ж біжутерія! — запротестувала я, але все одно неквапливо зняла з плеча свою дешеву сумочку. А потім і браслет у формі змії за три копійки із зап'ястя.

— Віддавай усе.

— У мене більше нічого немає! — знову голосною була я, передаючи свою власність у чужі руки.

— Телефон, — закомандували мені у спину.

Якомога повільніше я потягнулася до кишені своїх джинсів, де лежав мій старенький гаджет. І тим часом усе досліджувала уважно пітьму, яка була перед моїми очима.

Ніч була не надто ясною. Зате тихою. Кожен мій подих був гучним звуком на її фоні. Втім, навіть за таких умов нічого підозрілого й нічого стороннього у цей час не чулось і не спостерігалось. І саме це змусило мене розчаруватись. Бо це означало, що у світі немає добрих людей.

Як і кохання...

— Ось! Тримайте все! Я все вам віддала! Тільки мене не чіпайте! Благаю! Я ще хочу жити! — вже не стримуючись, заволала я, бо страх залишитися покинутою та нікому не потрібною сповна заволодів моєю свідомістю.

Трясця! Невже він і справді більше не прийде? Я байдужа йому?

Або ж я помилилася. Не так зрозуміла знаки уваги.

Якщо так — то я програла...

Холодна річ, яка торкалася моєї спини, несподівано зникла. А разом із тим зник і мій ентузіазм.

Все було марно. Шкірка вичинки не варта. І моя самооцінка розбилася на дрібні друзочки, зіткнувшись із моєю власною самовпевненістю. А надія стати тією, яка контролює ситуацію, перетворилася на відчуття нікчемності.

— Мені шкода, Алінко, — промовив голос позаду гучніше, даючи можливість збагнути, що він належить жінці.

— Нічого. Головне, що ми спробували. Дякую, що відгукнулася й підтримала моє божевілля, Олесю, — повернулася я лицем до жінки, котра ховала своє лице за масивним каптуром. — Тебе ніхто не бачив?

— Ні. Ходімо, проведу тебе додому.

— А ти потім як?

— Звинувачуєш свою тренерку в непрофесіоналізмі? — віддала мені Олеся бутафорські речі та всміхнулася.

— Жодним чином, сенсейко, — похитала я головою та спробувала звучати життєрадісно. Та не вийшло.

Настрій був безповоротно зіпсованим. І не на одну годину. Після повернення я довго крутилася у ліжку. Все думала, що нікому я непотрібна. Навіть безхатькові... Як результат — не виспалася. Ще й на роботі покупці трапилися вередливі.

Однак під кінець робочої зміни я випадково знайшла у своїй сумці візитівку красунчика Лукаша. Та й вирішила, що настав ідеальний момент, аби піти в одну з його крамниць. Шопінг завжди найкраще лікує у моменти відчаю чи жалю. Це заняття мало б мене звеселити.