Розділ 14. Так приємно.

Ще одна вагома причина, щоб з'їхати від подруги — Натан. Цей сусід, побачивши, що я виходила з квартири разом із Інесою, тепер і до неї причепився. Але навіть Інеса відмовила йому, а вона, на хвилиночку, дівчина, яка часто змінювала хлопців. От така лиха доля спіткала цього мачо.

А якщо без сарказму, то він просто дістав! Навіть ввечері сидів під під'їздом, немов вичікуючи на мене чи на Інесу. І я пошкодувала, що не погодилася з подругою після роботи піти до супермаркету, а відтак натрапила на нього. Натан благав дати номер Інески...

Звісно, я йому не дала: ні номера, ні навіть у ніс. Не цього разу. А сховавшись від нього у під'їзді, почала молити всіх можливих богів про яких лиш згадала, аби він відстав раз і назавжди.

І, дякуючи, мабуть, якимсь там богам, котрі відгукнулися на мої тужливі благання, Натан таки не побіг за мною. Зате якийсь інший чоловік біг на мене, неначе той слон...

Я закричала, бо з'явився бігун неочікувано. І на вигляд здавався навіженим. Його погляд блукав, наче у тумані. Навряд чи він навіть збагнув, що наскочив на мене. А його грудна клітка ходором ходила, немов він боявся чогось.

І все б нічого, якби він просто пробіг повз. Але ні! Врізавшись у мене, він схопив мої плечі. І так болісно пальці свої у мене уп'яв... А тому, недовго думаючи, я коліном стукнула його у делікатне місце.

Що вже поробиш, як у мене хороша реакція! Я не тікаю — відразу б'ю. Щоб без зайвої метушні. Недаремно ж колись відвідувала курси жіночої самооборони.

Але без метушні у цьому випадку не обійшлося. Цей навіжений, хоч руки від мене забрав і завив від болю, але потім ще раз накинувся. Вже свідомо. Щоб підняти руку та помститися мені за коліно. І я вже подумала, що догралася... Але ні.

Я знала, що безхатько нікуди не зник! Знала, що він поруч. Щоправда, трохи злякалась знову його дій, але то таке... Головне, що він покарав того, хто хотів мене вдарити!

Ну а про те, що перед ним того чоловіка зачепила і я своїм коліном — варто, певно, промовчати.

Як же добре мати сталкера! Я й не знала, що це так приємно.

А ще приємно знову відчути на собі погляд. Той самий погляд, який дістається не всім. Довгий. Невідривний. Ненаситний. Такий, що просочується крізь шкіру й руйнує усі особисті кордони. Такий, який навіки лишається у пам'яті.

І тоді, коли наші очі зустрілися — я розчинилася в ньому. Здається навіть забула кліпати повіками. Не знаю, чому так зависла на ньому сама. Чи від вдячності, чи від радості, що на мене дивляться так, як я того хотіла.

Проте потім той бігун, який таки добігався і розпластався на сходах, застогнав. Це повернуло мене до реальності. Я згадала, що переді мною безхатько та відвернулася від нього.

Як би не дивився на мене він, але є дещо, що завжди буде між нами стіною. І це, як мінімум, плями та дірки на його одязі. Який він, до речі, знову змінив.

А ще досить їдкий і різкий запах. Напевно, знайдений десь на смітнику, флакончик Діор скінчився...

— Це якась чортівня, — прокоментувала тоді я, негучно засміявшись. — Ти сам сказав, щоб я трималася від тебе якомога далі. А сам?

— Тобі треба була допомога. Я... — відповів хриплуватим голосом той.

— І як же ти побачив, що панна у біді? Зізнайся хоча б цього разу. Ти мій сталкер.

Я не запитувала. Я стверджувала. Тріумфувала подумки, але була не спроможна поглянути на свого рятівника.

Та безпритульний не хотів поки що говорити відверто.

— З тобою все гаразд? Ціла?

— Дякую за турботу.

— Тоді... Йди додому.

На останньому слові безхатько рвучко повернувся. Ще мить — і він зник поверхом нижче.

Поки я не дочекалася, як гупнули важкі двері, я не зрушила з місця. А тоді ж, прикусивши свою нижню губу та у цей момент усміхнувшись, пішла. Однак через те, що дивилася у підлогу — на місці, де сталося моє зіткнення з бігуном, я помітила блиск.

Це був ланцюжок. Несвідомо я підняла його з-під ніг і роздивилася. Масивний. Срібний. І дуже важкий. І це натякнуло, що прикраса була чоловіча. А ще на те, що вона, мабуть, коштує не одну тисячу гривень...

Однак раптово поверхами вище я почула чиїсь кроки, а тому сховала прикрасу у кишеню свого пальта та вдала, що йду до себе. От тільки до квартири так і не дійшла. Не встигла. І зустрілася з чоловіком у чорному костюмі.

— А ви не бачили? Тут ніхто не біг униз? — запитав мене красень, поки я застигла, забувши все на світі, бо роздивлялася його.

Втім, сказати, що він був красенем — це нічого не сказати. У мене у дитинстві, мабуть, і Кени були не такими ідеально-красивими, як цей незнайомець. Одразу було помітно, що гроші у нього водилися й він щедро вкладав їх у себе. Про це свідчило все — смачні парфуми, довершена укладка волосся, стильний одяг без складок і ковтунців, оригінальні персні на пальцях.

— Прекрасна панночко? Не бачили нікого? — ввічливо ще раз запитав мене красунчик, прикрасивши своє обличчя тепер ще й шикарною білою усмішкою.

— Ні. Хоча... Там, — розгубившись, односкладно я заговорила й показала пальцем на сходи.

— Ґречно дякую, квіточко. Залюбки потеревенив би з вами ще, але мушу бігти, — вклонився наступної миті цей витвір мистецтва та, оминувши мене, спустився поверхом нижче.