Розділ 13. Лише мені.

_Лупатий/Лупо_

Якщо хочеш щось сховати — ховай на найвиднішому місці. І якщо ховаєшся сам — так само роби.

Ми керувалися саме цим правилом, коли вигадували план "Безхатьки".

З одного боку, ми були тими, хто виділявся з-поміж усіх інших нормальних людей. Але разом з тим, ми викликали огиду, а відтак усі вдавали, що нас не існує. А ми, навпаки, бачили всіх і все. А у разі небезпеки могли навіть діяти на випередження подій.

Але це в ідеалі! У дійсності ж виявилося, що жоден у світі план, навіть наш, не є досконалим. Ряд невдач чудово показав нам це. І я від цього неабияк бісився.

Зате Сірий не бачив проблем!

— Не кіпішуй, брате! Ще не game over. Ми з усім упораємося, — риючись у сміттєвих відходах, якось позитивно сказав він.

Ми саме обговорювали важливі питання, що стосувалися справи, заради якої влаштували весь цей рух. А як це можно було потайки зробити, враховуючи наші ролі? Звісно, прикриваючись копирсанням у смітті! Щоб менше привертати до себе уваги, поки говоримо про вбивства...

— Ага! А якщо блохи знову з'являться? — озирнувшись навсібіч і припинивши вдавати пошуки чогось їстівного, заговорив я словами, які розуміли лише ми.

— Виведемо! Як і попередніх, — не вбачав жодних труднощів мій союзник. — Але я не думаю, що таке повториться.

— А я не думаю, що нам дадуть спокій. Левіафани не дурні, — промовив я назву ворожого угруповання пошепки. — Вони вже з'ясували, що частина наших безхатьків — це бандити, які або вважалися загиблими, або давно відійшли від справ. Як-от ти... І мене вони знайшли.

— І що? Ти такий слабкий, що не захистиш свою честь? — з викликом глянув на мене Сірий і відійшов від сміття, щоб впасти на сиру землю неподалік.

Я повторив дію за ним.

Сидіти й лежати деінде, навіть на асфальті посеред дороги, а ще ходити всюди з ковдрою — це єдиний привілей вуличних людей. І єдине, що мені хоч трохи подобалося з-поміж усіх інших можливих "розваг".

— Якщо Армагедон стежитиме за мною, то боюся, що захищати доведеться... — стис я руки у кулаки. — Втім, це ж і є наше завдання.

— Добре, що ти це пам'ятаєш. Але чи пам'ятаєш, що для цього треба робити? — показав Сірий ряд своїх жовтих зубів сонцю, якому підставив обличчя, влігшись на спину та заклавши руки за потилицю.

Мої кулаки стали ще міцнішими.

— Глузуєш? — полетів мій докір у бік п'ятдесятирічного чоловіка.

— Ні. Лише нагадую. А то раптом ти забув, що за "Ціллю" стежити треба на відстані.

— Не називай її так. Вона — Афіна, — з'явилися у моєму голосі сталеві нотки.

— А ти частіше кричи її ім'я. Тоді Левіафани точно про неї дізнаються.

Мій рот розтулився — я вже ладен був сказати кілька ніжних слів своєму "колезі". Але передумав. Як-не-як, а він мав рацію. Нам головне тримати язик за зубами й мати очі й спереду, й ззаду.

Натомість я вперся долонею у вологу землю, яка стала такою після дощу. Та й зітхнув, вангуючи нам ще одну поразку:

— Вони точно дізнаються про неї.

— Це й телепню зрозуміло. Питання лише у часі. Але якби ти менше крутився біля неї... Казали ж тобі, що не треба було йти туди одному. Але ж ти впертий, як віслюк. Мені здається, у тебе там щось десь свербить.

— Слухай, Ацтек, — забув я на мить про наші безхатьківські прізвиська й звернувся до товариша за його звичною кримінальною кликухою. — Ти фільтруй, що й кому кажеш!

— А то що? — припіднявся мій співрозмовник на ліктях.

— А то зубів недорахуєшся! А в тебе їх і так мало, — гаркнув я зле, й мій власний голос нагадав мені мого батька. Той теж обожнював погрози. Щоправда, горлопанив їх італійською...

— Малий, харе бикувати. Сірого та Вовка поставили у пару, щоб ми були злагодженим тандемом, а не гризлися... Чи ти дратуєшся через те, що Аспід, а не ти тепер біля неї? — зненацька намацав Ацтек мою найболючішу точку.

— Не через це! Не тому, що Аспіду дісталася набагато краща роль. Я просто не вірю, що в нього щось вийде, — остаточно розсердився я та хильнув залишки терпкого напою зі скляної пляшки, яку тримав біля себе Сірий.

— Головне, ти не заважай йому. Не світись більше біля її дому. І тоді Аспід упорається, а вона так і залишиться для усіх зниклою безвісти, — зауважив старший за мене чоловік.

І я був би радий послухатися Сірого. І навіть тішився б, хоча й зовсім крапельку, якби він не помилявся.

Але не судилося.

Один із наших підставних акторів, як ми самі називали себе жартома, не зміг увійти в довіру до Афіни. І цей факт був беззаперечний. Каюся, але я на власні очі бачив, як богиня шарахається від нього!

Втім, і добре, що я, порушивши заборони, саме у той час прийшов у добре знайоме місце й побачив це. І не для того, щоб потім розповідати про факап Аспіда іншим.

Афіна якраз заходила до під'їзду. Одна. Аспід сидів на лавці, навмисно очікуючи на неї. Щойно вона наблизилася, хлопець їй помахав рукою. А потім щось сказав, задираючи голову до неба, на якому показалися перші зірки.