Розділ 15. Ідея.

Як часто так буває? Думаєш, що справа завершена, проблеми немає. Але це не так. Напевно, мені треба ще вчитися й вчитися правильно молитися, бо боги мене не почули.

Або ж зрозуміли неправильно та й прибрали з мого життя не ту людину, яку я просила.

Це того сталкера-безхатька, як вітром здуло! А от Натан як був діркою у шкарпетці, що муляє — так нею і лишився!

Мені здалося, що я йому чітко дала зрозуміти — нам не судилося бути ні парою, ні друзями. Проте він, як той плющ, знову й знову вився поміж моїх ніг. Укотре це сталося майже у кінці моєї робочої зміни.

— Невже ти працюєш тут? Клас, — побачив мене на касі та розтягнув на все обличчя усмішку Натан.

Мене починало дедалі більше від нього нудити. І відчуття, що він був нещирим, ніяк не відпускало теж. Але я через силу кивнула й мовчки пробила його товар. Вологі серветки та мило. Не вистачало лише мотузки, щоб він поплакав, зітер слізки та й... Але на жаль, то все тільки мої мрії.

— А до котрої ти працюєш? Я на машині. Може тебе підкинути? — нав'язував і нав'язував себе сусід безперервно. — А Інеса теж тут працює?

— В Інеси сьогодні вихідний. А я... А у мене плани. Купа справ, знаєш, тож... — фальшиво всміхнулася.

— А які у тебе справи? Може з чимось потрібна допомога? Я б залюбки!

У мене засіпалося око. Справді! Вже хотілося без докорів сумління наговорити цьому йолопу деяких некультурних слів. Але саме вчасно став у пригоді охоронець нашого магазину Богдан.

Бодя у дійсності був мені більше знайомим, ніж другом. Але ми цілком приязно спілкувалися. Іноді жартували. Колись я допомогла йому організувати романтичне побачення з дівчиною, а ще іншим разом — обрати ідеальний подарунок для її матері. І хоч їхні стосунки не склалися, та Бодя все одно залишився моїм боржником.

І от зірки зійшлися. Настав ідеальний момент, аби звільнити Бодю від боргу.

— А у мене вже є помічник! — вигукнула я, помітивши хлопця, який насправді не працював сьогодні, але був у справах неподалік і забіг на хвилинку до нашого "другого дому".  — Бодю, благаю, вдай, що ми йдемо гуляти, — хвилиною пізніше попросила тихенько й слізно свого боржника.

На щастя Богдан погодився. Хоч і понив трохи, що часу не мав. Але я знала, що то він заради приколу.

— А тепер ти вільний. Як і я, — коли ми втекли від Натана до парку, сказала я Богдану.

— А що, як я не хочу бути вільним? — з якогось дива виголосив той.

Я поглянула на колегу крізь примружені очі.

— У тебе ж було мало часу. Не маю наміру забирати його ще.

— Для тебе час я завжди знайду.

— Я теж рада, що ти мій друг, — випалила я заради ввічливості.

— Друг — і тільки?

Не знаю, чи мені здалося, чи це сталося насправді, але на кільканадцять секунд моє серце зупинилося від усвідомлення, що це було так схоже на флірт.

— Бодю, я... — відновивши дихання, намагалася я підібрати якомога делікатнішу відповідь. Богдан не Натан — він не заслужив на плювання межи очі... Втім, і на щось більше, ніж дружні поради та підтримка, не тягнув теж. Руді хлопці — точно не мій типаж.

Але щось пішло не так. Тієї миті Бодю ніби підмінили. Його очі, кольору сухої трави, якось підозріло засяяли.

А ще за мить Богдан змусив мене зійти зі стежки та впертися спиною у дерево. І у мене сталося дежавю. Щось, останнім часом, дуже багато чоловіків на мене напирають і спиною припирають кудись у глухі кути...

— Богдане, що ти... Бодю! — заскиглила я, поки, не такий вже й хороший, знайомий, владно стискав мої стегна з хитрим вищиром на вустах.

— Відпусти її! — зненацька почувся чоловічий голос з-за спини рудого, в якому я розпізнала голос свого надокучливого сусіда. — Дівчині неприємні твої дії.

— Ні. Помиляєшся, — навіть не ворухнувся Богдан і не припинив посміхатися.

— Ах ти! — замахнувся тоді Натан на зухвальця, бажаючи помацати кулаком його череп. Але той вміло перехопив руку нападника й миттєво скрутив її за його спину.

— Іди гуляти, хлопче. Не псуй нам романтік, — підморгнув мені Богдан лівим оком, поки я спостерігала за їхніми діями з відкритим ротом.

— Який романтік? В Аліни немає хлопця!

— У нас із нею просто, як у тому сімейному статусі: все складно. Правда ж, Алінчик? — кивнув мені головою рудань, сподіваючись на мою підтримку.

— Все так і є, Натане. Тож, не псуй нам настрій. Бодя не любить, коли до мене чіпляється хтось, — на свій страх і ризик відказала я.

— Вільний, хлопче, — звільнив руку Натана Бодя від своїх лещат.

— І що це в біса було? — дочекавшись, поки світловолосий сусід піде, запитала потім у Богдана, поставивши руки в боки.

Рудий цмокнув язиком.

— Подяка за порятунок від нав'язливих типів взагалі-то не так має виглядати. Я побачив, що він йде за нами й вирішив провчити. Відігнати від тебе, спровокувавши його.

— Ого! — розплющила я ширше очі. — А мати друзів охоронців круто!

— Скажи? Якщо буде потреба позбавитися від ще якихось чуваків, увага яких тобі заважає жити — звертайся.