Розділ 12. Щось не те.

— Дякую за каву, Натане, але це якось несправедливо. Кавою мала б пригостити тебе я. Це ж я розбила тобі ніс, — натягнуто всміхнувшись, взяла я з рук нового знайомого паперовий стаканчик.

Було неочікувано отримати від сусіда з третього поверху таку пропозицію. Ще й після епічного знайомства. Але він наполягав. Сказав, що якщо я піду з ним на каву, то отримаю його пробачення.

Та краще б я жила непрощеною...

— Аліно, насправді ти розбила дещо ще, — сказав трохи пізніше Натан, сидячи за столик біля віконця.

— Що?! Ти про що? Я зачепила щось біля каси? — завертілася миттєво моя голова.

Втім, у закладі, в який ми завітали, все було на своїх місцях і бариста неквапно готувала замовлення наступних клієнтів. Навряд чи б так було, якби я була необережною.

— Я про інше, — спостерігаючи за людьми, які ходили за вікном, загадково промовив той, чий ніс віднедавна став нерівним.

— Про що? — розгублено поглянула я на світловолосого хлопчину, а серце стиснулося від жахливого передчуття.

— Знаю, що це зараз прозвучить трохи нереально, але... Здається, ти встигла розбити мені не тільки ніс, а ще й серце, — втупившись поглядом у стіл, зізнався Натан.

— Жартуєш? — хіхікнула я та зніяковіла. — Чи це натяк, що ти мені так і не пробачиш мої гріхи?

— Це натяк на те, що я хотів би спробувати зустрічатися з тобою. У тебе ж немає хлопця?

Сказати, що я здивувалася — це нічого не сказати. Мої очі вилізли на лоба, а в голові утворився морок.

Можливо, інша дівчина на моєму місці зраділа б таким словам, але не я. Зазирнувши в ємність зі своїм айс лате, я не знайшла жодного рішення, крім як вдати, що нічого не почула.

— Аліно, я тобі не подобаюсь? — мигцем поглянувши на мене, стурбовано спитав мій несподіваний залицяльник.

— Ні! Натане, ти симпатичний. Справді, — зовсім трішечки лицеміркою стала я. — Ти хороша людина. Про це свідчить, як мінімум, те, що ти не просиш ділити рахунок п'ятдесят на п'ятдесят. Але...

— Але я не у твоєму смаку. Зрозуміло, — знову відвернувся до вікна хлоп.

— Не в моєму смаку цей айс-лате. А ти... Я просто тебе мало знаю, — не знайшла я більш слушного виправдання, ніж це.

— А хоча б мізерний шанс у мене є? У майбутньому.

— Я не можу ось так тобі відповісти.

— Значить, немає. Окей.

Мене пересмикнуло від неправильності розмови. Не так мають лунати зізнання в коханні.

Втім, і відмови теж. Але ніякої провини за свої чесні слова я не відчула. Навпаки — на душі з'явився осад якогось роздратування.

Ми знайомі менше доби! Цей Натан під час розмови зі мною майже ніколи на мене не дивиться. І тут така заява. Слабко віриться, що це кохання з першого погляду. Хіба що з першого кулака? Напевно, Натан любить садо-мазо. Якщо це так, то тим паче шансу у нього точно жодного немає. Я може, й нарциска, але не домінантна.

— А другом? Чи можу я бути тобі просто другом? — зненацька ще раз збентежив він мене.

— Щоби що? — ніяк не могла я втямити, навіщо новий знайомий так наполегливо прагне стати частинкою мого життя.

Щось було тут не те. І навіть у повітрі запахло підступом.

— Ти не подумай — я з хорошими намірами. Просто я переїхав з іншого міста й тут у мене ні родичів, ні друзів. А я звик до компанії, — прояснив трохи ситуацію мій потенційний друг.

— Чому ж тоді переїхав? Треба було залишатися там, де ти не був самотнім.

— Моя колишня мені зрадила і я вирішив почати життя з білого аркуша.

— Ого, — обмежилась я скупим вигуком, щоб показати хлопцеві, що не збираюся його жаліти й бути йому розрадою.

— То що? Ми можемо з тобою дружити? Чи хоча б пити каву разом або ходити до кінотеатру?

— Поживемо — побачимо, — відповіла я лише для галочки, усвідомивши, що навіть парфуми його мені не подобаються. Такі солодко-нудотні й точно не Діор.

Та й взагалі я не бачила в очах Натана жодного натяку на те, що йому було зі мною весело чи цікаво. Он люди за вікном, котрі кудись поспішають, й ті були йому цікавішими! Та він навіть дивився не на мене, а крізь мене, наче я привид якийсь!  А навіщо мені поруч людина для якої я немов неживий предмет? Не хочу бути подушкою, в яку можна поревіти.

Та Натан, мабуть, так не вважав. Вірогідно, він думав, що якщо мої вуха ще не скрутилися у трубочку, то значить я бажаю його слухати.

— А в тебе друзі є? Ти ходиш із ними кудись? У боулінг, наприклад. Я обожнюю боулінг! І хоч не дуже хотілося би хвалитися, та я король страйків.

— Молодець... А я не люблю такі розваги.

— А що ти любиш?

— Те, що ти ненавидиш. Самотність, — відказала я та лишила свій напій недопитим. — Дякую за каву, але мені час йти. Маю дуже невідкладні справи, — збрехала свідомо, бо мені не дали іншого вибору.

— Зачекай! Проведу тебе додому. У наш час вродливим дівчаткам небезпечно гуляти наодинці, — вскочив на рівні ноги одночасно зі мною нав'язливий сусід.