Розділ 11. Сусід.

— Алінко, яка там погода? Що вдягти? Шапку чи шорти? Весна така перемінна! Зараз дощ, через годину сяє сонце, а за хвилину на тобі — град, — сміючись, гукнула до мене Інеса зі своєї кімнати, завадивши мені насолодитися кавою на балконі.

Довелося зайти всередину квартири. Просто тому що настрій змінився, а кава раптом стала холодною й несмачною.

— От сама піди й подивись, яка там погода, — буркнула я невдоволено.

Я досі дулася на подругу через той випадок, коли вона мене в дощ підвела. Тоді Інеса, як виявилося, пішла раптово на побачення й не знайшла хвилинки, щоб мене попередити. Тож, якби не безхатько, чекала б на Інесу разом із таксистом ще пару годин і за простій віддала б половину зарплатні! І це добре, що у мене були ключі від квартири, бо інакше чекала б я на неї на сходах до опівночі...

Та й загалом у нашій дружбі почалася чорна смуга. Навіть побутові дрібнички спонукали нас до дискусій і конфліктів.

Спільне життя на одній території, знаєте, — не жарти. Вдома, на своїй території, людина показує себе справжньою, а відтак назовні вилазять всі таргани, чортики й білочки, яких за інших обставин тримають під замочком.

Та не це важливо.

Найбільше мене роздратував той факт, що в день, коли ми обидві мали вихідний і у мене був запис до стоматолога, їй конче знадобилося поїхати до батьків у село. Інеса знову залишала мене самотньою, і їй було начхати на мою безпеку та на мого сталкера-безхатька! А пояснювала вона це все тим, що не вбачає жодної загрози у цьому чоловікові. Бачте, їй сподобався вчинок дивака, коли він заплатив за мене таксисту! А ще усмішка бороданя... Виявляється, він їй усміхнувся і насипав компліментів, коли вона була одного разу без мене!

До того ж, вона навіть спромоглася дорікнути мені. Сказала, що я сама не боюся безхатька; що мені начебто приємна його увага. А відтак вона не бачить потреби мене захищати.

На тлі цих проблем я почала ловити себе на думці, що краще з'їхати від подружки. Жити з нею було некомфортно. Одначе, до квартири, яку я винаймала до цього, вже заїхали нові квартиранти, а для оренди нової у мене поки що не вистачало фінансів...

— Все, я зібралася! — от і сповістила довгонога білявочка, що готова до своєї поїздки, зазирнувши з коридору до кімнати, яка тимчасово стала моєю.

— У добру путь, у добрий час, — пробубніла я собі під носа та вдала, що роздивляюся свій манікюр. Така заклопотана, така зайнята, що навіть секунди не можу приділити подрузі!

— Ти точно не хочеш зі мною? — поцікавилася всоте Інеса.

— У мене стоматолог. Забула?

— Але ти просто хочеш зробити відбілювання, на яке, між іншим, зібралася витратити кредитні кошти. Воно тобі треба? — закортіло вказати розумниці, що і як мені робити у цьому житті.

Але один-єдиний погляд дав зрозуміти подрузі, що краще їй засунути свою думку далеко й надовго... Хоча б у село до її батьків! На кілька діб.

— Добре, не буду більше пропонувати. Чао!

— Какао, — провела я сердитим поглядом ту, яка вважала себе найрозумнішою, до дверей.

А сама ж я вийшла знову на балкон. Але не для того, щоб помахати подрузі хустинкою. Якось ноги самі понесли туди. Навіщось...

Хоча до виходу з дому лишалося цілих три години й для розвідки було рано, але очі несвідомо почали вивчати атмосферу двору. І шукати знайому постать.

Однак, що найцікавіше, все було спокійно й тихо. І жодного волоцюги на горизонті не спостерігалося. І стало страшно не через присутність, а через відсутність того ненормального сталкера...

От дійсно! Серце забилося в тривозі. Йшов третій день, як безхатько десь загубився! Та якщо в перший день мене ще тішила можлива свобода від переслідувача, то на третій стало тужливо. Та й взагалі образливо, якщо чесно... 

Подумалося, що мій сталкер знайшов собі іншу жертву! І в цьому вся драма. Якось замало переслідував він мене й мало уваги приділив.. І компліментів! Навіть тій самій Інесі перепало від нього більше красивих слів, ніж мені! А що ж я онукам буду розповідати? "Та був у мене, онучки, один "сталкерок". Ні риба, ні м'ясо. Котиків любив і за таксі моє платив... І більше нічого цікавого."

Мимохіть згадалося, як патлатий назвав мене "богинею"! А потім "золотком"... 

Згадався його уважний погляд, яким він вивчав мене щоденно! І мені довелося вперше зізнатися, що це справді був саме той погляд, який я хотіла ловити на собі. Бо він дивився на мене так, як ніхто інший не вмів. І, здається, вміти не буде...

— Та й нехай! Здався мені цей безпритульний, — вголос до себе промовила я. І настобурчила губки: — Та у мене ще сотня таких сталкерів буде! Ще кращих, ніж цей.

А далі день поглинув мене у свої турботи й думати про усіляких голодранців було не на часі.

І лише повертаючись зі стоматології вже після того, як сіло сонце, я згадала про того безхатьченка.

Наголошую, що саме згадала, а не побачила! Бо його й досі ніде поблизу не було.

Але життя тривало, а тому я не засмучувалася, а робила те, що від мене вимагалося. Хіба що незначне тремтіння у руках видавало деяку стурбованість...

До речі, саме через це я й затрималася біля під'їзду — не могла ніяк тими кривими пальцями намацати в сумці ключики. І в ці хвилини світ нібито вирішив зіграти зі мною злий жарт...