Розділ 10. Не бомж.

_Лупатий. Він же Лупо (il Lupo — з італійської "Вовк")_

Я дурень? Ймовірно. Ще й з простягнутою рукою. Та якщо для справжнього безхатька така поза є прийнятною, особливо біля церкви чи вокзалу, то для мене — безхатька фальшивого — ні. І звикати до такого я не збирався.

Отже, ризикуючи її безпекою й своїми нервами, допоміг їй. Ще й руку подав, щоб богині було комфортніше вилізти з машини. А вона, значить, носом вирішила покрутити! От тобі й дяка.

Так і хотілося у ту мить, стоячи під дощем, сказати: "Ну пробач, що сьогодні без парфумів. Так вже й бути — потерпи мене, псину таку смердючу, ще трохи". Та натомість сказав зовсім інше:

— Богине, тебе лякає дощ чи я?

Зітхнувши, я зняв свій піджак, щоб тимчасово зробити його парасолькою. Справжньої ж у мене не було, на відміну від грошей. Може, хоч так Афіна змилується і не змусить чекати довше?

Та де там! Напевно, її забавляло дивитися, як мене мочить дощ і перетворює мою білу сорочку на сорочку-невидимку. На цей варіант вказувала траєкторія її погляду.

Загалом я не був проти — можна було б побути об'єктом її милувань ще хоч цілу вічність... Але якби за інших обставин. У дійсності кожна секунда мала значення, кожна дія. І хтозна, які наслідки принесуть ці мої добрі наміри.

— Золотце, шоферу вже час їхати. Ти ж не хочеш, щоб карета перетворилася на гарбуз, і ти разом із нею стала мишкою? — вдався я до екзотичних вмовлянь.

— А не застували б мені вихід, то, може, я й пішла б, — промуркотіла раптом чорнокоса Афіна.

Я чемно відступив від дверцят автомобіля, немов якийсь слуга, і притримав їх рукою. Для зручності Афіни. І лише тоді дівчина заворушилася.

Одначе моїм піджаком вона не скористалася. І взагалі — як вскочила та шуганула повз мене! Наче я порожнє місце! Ні тобі "дякую", ні "добраніч". Мить — і її тендітне тільце вже тремтіло біля під'їзду.

Я затріснув дверцята й постукав по них долонею, давши знак водієві, що він може їхати. Накинув піджак на плечі й здалля, залишаючись на тому самому місці під дощовими струменями, спостерігав, як Афіна знайшла ключі та зникла у будівлі. Та навіть після цього не зрушив з місця...

Через хвилини три, а може трохи більше, загорілося світло в одному з вікон на п'ятому поверсі, які виходили на цей бік вулиці. Я знав, що це була Афіна. А тому я видихнув і блаженно всміхнувся.

Мені було байдуже, що мої ноги були повністю мокрі, як і волосся, і все тіло. Було байдуже, що мене починало злегка трусити від холоду. Головне, що Афіна в безпеці й у неї немає проблем... Тепер... А якщо вони й з'являться — то я їх вирішу. Як із цим клятим таксі.

Головне бути поруч...

Поруч, але не дуже близько...

Миттю усмішка моя стала сумною, а холодна вода, здається, в'їлася навіть у кістки. Я збагнув раптом, що мене почало морозити. Та все одно фізично було не так погано, як морально. Думки били сильніше, ніж цей весняний дощ.

Але все ж мізки працювали, а тому я вирішив тікати від стихії в укриття. Ще не вистачало захворіти! Така розкіш недопустима.

Відтоді, як Афіна переїхала до своєї подруги, наш план щодо стеження за нею змінився. У цьому спокійному районі було важче залишатися непомітним. І тусити великими компаніями, які складалися з бандитів, котрі маскувалися під безхатьків, теж стало складним завданням. А тому я залишився тут сам.

Щоправда, мені пропонували змінити образ, обрати іншу роль. Але я знав, що так є шанс налякати Афіну тільки більше. До мене, як до безхатька, вона вже, вважай, звикла. Та й залишатися людиною без житла, означало уникнути проблем особисто для мене...

Якщо, звісно, мене не встигли знайти...

Та тільки я встиг про це подумати, заскочивши у під'їзд сусідньої багатоповерхівки, пароль домофону якої я знав, як в очі різонув безжалісний промінь світла від ліхтарика.

Рефлекторно я примружився і схотів прикрити очі руками. Але не зміг, бо чиєсь коліно зустрілося з моїм животом.

— Ось так зустріч! Неочікувана, правда, Лупо?

Ще до того, як наші погляди у напівмороці зустрілися, я вже знав, з ким маю честь розмовляти. Втім, я вдав, що бачив цю пику вперше.

— Перепрошую, шановний, але... Ми знайомі? — поглянув я на ворога спідлоба.

— А без цирку ніяк? — запитанням на запитання відповів Армагедон — один із найбезжальніших бандитів, яких я лише бачив у своєму житті. — Лупо, ми знайшли твій сховок. А в ньому телефон і особисті речі. І чим більше ти будеш вдавати із себе безхатька, тим більше синців з'являтиметься на твоєму тілі.

Оговтавшись після удару у тулуб, я розігнувся й відчув себе щуром, якого вчора заколов ножем у підвалі, в якому ночував останні дні.

Мене загнали у глухий кут. Принаймні, дехто так думає.

— Ще раз повторюсь. Шановний, ви мене, певно з кимось плутаєте, — міцніше стиснулись мої щелепи.

Не минуло й секунди, як я спіймав новий удар від спільника Армагедона. Цього разу мені заїхали у вухо. Але я недарма напружив усе своє тіло, а відтак удари здалися мені укусами комарів. Було зовсім не боляче! Ну... майже.

— І хто так б'є? Шановний, ви тут що, зі своєю дружиною? — тримався я, мов непереможний Геракл.