Розділ 9. Всюдисущий.

— Ти ж казала, що у тебе тут немає безхатьків, — схопилася я за довгий рукав кардигану подруги й запанікувала.

— І не було!.. До сьогодні, — вигукнула Інеса, яка раптово зморщила своє чоло та скривилася. А погляд її завис на безхатьку, як і мій хвилину тому.

Втім, тут спробуй ще не зависнути. Новий образ безхатька вражав.

— Вау. Хтось викинув на сміття рожевий костюм, який одягали востаннє, мабуть, на випускний у двотисячному році, — беземоційно прокоментувала моя улюблена блонда.

— А хтось сандалики, — додала я.

— Це те, про що я думаю? — витріщилася на мене білявка, мов шимпанзе на банан.

Я зітхнула й кивнула.

— От дідьке. Невже це... той самий Антон?

— Ага. Він же Платон. Чи Гастон. Чи як ти там його назвала... Словом, той самий причмелений липучка.

На останньому слові я сама почула, як мій голос почав ламатися. Але це й не дивно. Прийняти ситуацію буває важко — майже непосильно. Та в мене, здається, іншого виходу й не було. Від мого сталкера-безхатька не втекти нікуди.

Он він — сидить на бордюрі й знову пильно дивиться на мене за метрів сорок. 

— Так, це якось уже ні в які ворота. І як оце непорозуміння потрапило сюди? — прокинулася войовнича натура Інеси.

Я стенула плечами.

— А що тут незрозумілого? Мене переслідують та й усе.

Несподівано мені різко закортіло поплакати. Стало якось образливо. Чому в інших дівчат закохуються навіть мільйонери, а мені дістався цей нав'язливий чорт? Я заплуталася, а сил на пошуки якогось адекватного пояснення дивних обставин і не було.

— Сонечко, ану без паніки! — раптово заявила Інеса. — Де це бачено, щоб така леді, як ти, боялася якогось бомжа? Та ми його розчавимо, що комашку! Зараз же поставлю його на місце!

А далі я не встигла й повіками кліпнути, як блонда вже понеслася прямо на об'єкта нашої розмови!

Та добре, що я вчасно зреагувала й спинила її.

— Схаменися! Не варто цього робити, — полохливо поглянула я на подругу, а потім на чоловіка у рожевому, місцями обірваному й пожмаканому вбранні.

— Чому це, Алінко? Зараз я бесіду з ним проведу та й відчепиться цей ненормальний від тебе, — не вбачала жодної загрози в безхатькові Інеса.

Однак я не поділяла думки подружки.

— Не треба. Ти ж сама назвала якось цього... чоловіка гівном... А всім же відомо, що таку субстанцію чіпати — собі дорожче.

— Твоя правда. Завонятися не дуже хочеться, — оцінила мій аргумент Інеса. — Гаразд. Цього разу помилую його й не буду проганяти.

— Загалом він нічого поганого не робить... Лише дивиться. І слідкує за мною. Куди я — туди й він... Але може... Може він страждає на географічний... Чи як це буде правильно? О, на топографічний кретинізм! І тому я як орієнтир для нього. Словом, нічого серйозного, — спробувала я видушити з себе усмішку, але вийшло якось не дуже.

— Ти виправдовуєш його? Аліно, ти мені вибач, якщо я раніше була глухою до тебе. Але зараз я бачу, що ось цей чувак дійсно на всю голову відбитий. І так це залишати, думаю, не слід. Це поки що він за тобою просто слідкує, але де гарантія що не нашкодить згодом?

Частково я погодилася подумки із категоричністю подруги. Втім, я ще чудово пам'ятала погрози, які чула від цього слизького типа, а тому боялася щось робити. Щось підказувало мені, що взагалі недооцінювати цю людину не варто. 

І таки правильним було моє чуття.

Попри те, що ми з Інесою вирішили бути обережнішими й завжди ходити всюди за ручку, з самого початку було зрозуміло, що бути двадцять чотири на сім разом не вийде.

Вперше це сталося тоді, коли мене попросила колега попрацювати за неї у мій вихідний день.

Той четвер з самого ранку пішов під три чорти. Я прокинулася злюща, бо проспала будильник. А потім, коли прийшла на роботу, почалася злива. Все ніби кричало, що до вечора варто чекати біди.

І біда не забарилася.

Холодний дощ, який грозився стати цілодобовим, змусив мене після робочої зміни викликати таксі. От тільки я в останню хвилину виявила, що грошей у моєму гаманці для такого задоволення було замало. Єдиною надією залишалася Інеса, яка б мала вийти зустріти мене й розрахуватися за таксі. Однак подруга чомусь, ні на телефонний виклик, ні на повідомлення у різних соціальних мережах не відповідала.

На свій страх і ризик я сіла в сірий автомобіль. До останнього сподівалася, що Інеса таки відреагує на мої безперервні телефонні домагання.

Але дива не сталося.

— Дівчино, ми приїхали за адресою. Чекаю на оплату й бажаю вам гарного вечора, — нетерпляче відгукнувся водій, коли доставив мене з пункту А до пункту Б.

— Зараз. Одну хвилиночку. Подруга має винести гроші, — не припиняла я тероризувати всі профілі Інеси повідомленнями.

— А простій? Подруга за нього теж заплатить?

— Так! Якщо хочете, то з відсотками... Але, якщо чекати не можете, то я сама можу піднятися до квартири й винести гроші. Але теж...