Розділ 7. Той, хто тримає цей район.

Останній робочий день у людей зазвичай асоціюється з радістю. Попереду вихідні — саме час насолодитися життям на повну. Але це не про мене. Не у ці, сповнені хвилювань, дні.

Вранці я знову бачила його — того ненормального безхатька!

Я щодня тепер його бачу. Вранці та ввечері. Ніби за розкладом! Він поглядом проводжає мене на роботу від самого під'їзду. І поглядом зустрічає, коли я повертаюся після праці. Єдине, що тішить — він це робить здалля...

Я ніяк не втямлю, як реагувати на такі знаки уваги. Знаю лише, що це все тхне — сумішшю поту з Діором, смородом зіпсованих продуктів і психологічними проблемами. Але що я можу зробити? Я ніколи раніше не мала досвіду спілкування з шизонутими волоцюгами, а тому просто сподіваюся, що все це не завершиться для мене плачевно. 

У крайньому випадку зателефоную фахівцям, які подарують безхатьку білу сорочку з дуже довгими рукавами, дах над головою і спальне місце під сраку до кінця його життя...

І здається, з останнім не варто тягнути кота... за вуса.

— Які у тебе плани на завтра? Сходимо у кіно? — запитала мене Інеса, коли ми вийшли з нашого магазину після зміни.

А я стала як укопана, і пальцем, і віями поворухнути не змогла.

Причина занепокоєння — одна й та сама, який уже день поспіль.

Безхатько! Хай би був він проклятий!

Цей пришелепкуватий і тут мене знайшов...

— Алінко, ти чого? Привида побачила? — здивувалася моїй поведінці білявка.

— Якби ж то. Краще б я один раз у житті привида побачила й наробила в штани, ніж щодня бачити цього... — проковтнула я гучно липкий страх і гидливість разом зі слиною.

Моя колега, напарниця, подруга й порадниця, і просто хороша людина — озирнулася.

— Ти це про кого? Свого колишнього побачила? Чи майбутнього? А може свого сталкера-безхатька? — підхопив випадковий метелик її сміх, і поніс околицею.

— Його, — зітхнувши, зізналася я у момент, коли подруга помітила об'єкт, оточений групкою своїх товаришів, з яким ми знову грали в дивоглядки.

Веселощі Інеси на цьому підійшли до фіналу. Хоч із її рота ще вилітали якісь звуки, але як для щирого й дзвінкого сміху нотки були фальшивими.

— Ти серйозно? Облиш, Алін! Які сталкери до опівночі? Та й у масках вони ходять, а не в дранті... Але найчастіше вони з'являються лише у відосах, які я лайкаю, зберігаю і дивлюся по три години на повторі!

— Інесо, я тобі не розповідала, але... Слова офіціанта підтвердилися. Я справді маю сталкера. І це той тип у паршивому пальто з дермантину, який безбожно витріщається на мене, — майже на одному подиху доповіла я і відчула, як мої нижні вії стали вологими.

Інеса зненацька стала такою серйозною, як ніколи раніше. Принаймні її з таким виразом обличчя я точно не бачила. А за мить вона схопила мене за рукав вітровки й потягла до лавки неподалік.

— Так, Алінко, заспокойся. Це ж панічка у тебе? Так? Я знаю, як з цим боротися. Дихай, як я! — жестикулюючи руками, набрала блондинка повні легені повітря.

Але я, звісно, не повторила її дій.

— Інесо, ніяка це не панічна атака.

— А що тоді? Параноя? Моя ж ти бідненька! І відколи це почалося? Від дня народження? — випучила свої сірі, сповнені тривогою, очі дівчина.

— Це не параноя! Це мій сталкер! — не витримала та вигукнула я голосніше, ніж хотіла. А потім стиха, пересвідчившись, що нічию увагу не приманила, додала: — Щоправда, коли я спитала у нього — він не зізнався у цьому.

Тієї миті очі Інеси поглянули на мене скособочено. І посмішка криво лягла на її лице.

— Та твій сталкер, твій. Ніхто його не чіпає. Тільки не репетуй... — і замовкла, хутко втікаючи у свої думки.

Я ще раз, але обережно, повернула голову, щоб перевірити, чи досі той ненормальний на тому місці, що й був. І моментально відвернулася, знайшовши його боковим зором у тій самій компанії, на тій самій точці, у тій самій напруженій позі та з поглядом, який немов приклеївся до мене.

— Алінко, це все моя провина, — скорботко звернулася тоді до мене Інеса. — Але я не знала, що так буде!

— Ти про що це зараз? — що пліснява у хлібі, завелася у моїй думці здогадка про підступ.

— То був жарт, Алін. Сюрприз у кав'ярні, слова офіціанта... Я думала, що це буде весело! Думала, ми порегочемо та й усе, — ніби зменшилася у розмірах Інеса під тиском своєї вини.

Я з докором поглянула на любительку сюрпризів. Якоїсь миті я була готова її придушити! Але бурхливі емоції таки не вийшли з-під контролю. Оговтавшись від новини, я тільки впекла подругу словами, уявивши над її головою пательню:

— Супер! Моя подруга загубила розум від сміху й накаркала мені сталкера-безхатька! А я й не знала, що ти така зурочлива. Знала б — ніколи дружби б не почала!

— А мені розповідали, що моя прапрапрабабка була чорною відьмою. Напевно, гени. Зурочу, наврочу, накаркаю. Швидко та дешево. А для своїх ще й безкоштовно, — з останніх сил вичавила з себе гумористка тоненький, чи то писк, чи то сміх.

— Ти йо..! Йогурта переїла? Пришелепкувата! Але то ще куди не йшло. І пришелепкуватіших за тебе бачили, — закололо мені між лопатками. Напевно, то так безхатько своїми очима мене старанно сверлив, що енергетично поранив у тому місці.