Розділ 5. Вигнанець.

Лише на мить заплющила очі, а перед ними знову розгніване лице й слова, промовлені крізь зуби:

— Йди звідси! Тобі тут не місце!.. І не треба мені від тебе нічого!

І байдуже, що минуло з того часу майже дві доби — все тіло починало німіти навіть від спомину. І голос — твердий, немилостивий — вібрував грімом у вухах, наче щойно почутий...

— Алінко, зажди! — раптово увірвався у реальність інший голос — моєї сусідки знизу, пані Валентини.

— Так. Вітаю. Чим можу бути корисною? — призупинила я свої кроки сходами.

— До мене дійшли чутки, що ти хочеш до когось прилаштувати кошенят, які опинилися на вулиці.

— Так, — схвально закивала я головою.

Малят у біді я не змогла залишити. Й хоч той безхатько прогнав мене тоді та не дав забрати їх, але я шукала людей, які прихистять хвостатих. І от, здається, добрі люди знайшлися.

— Мої онучки саме просили у батьків дозволити їм завести кошеняток. Не бійся, вони малих не образять, їм за десять рочків уже. Ти не будеш проти, якщо сьогодні Діанка з Оксанкою прийдуть по них? Допоможеш їм?

— Аякже! — зраділа я новині й мало не кинулася поважній жінці на шию. — Нарешті у пухнастиків буде свій дім! Я б і сама до себе взяла кошенят, але ж мені не можна.

— Знаю, знаю. І не ризикуй так, дитино. Наталка — жінка сама собі на думці. Колись пам'ятаю ще задовго до тебе жив Єгорчик у неї. Так от він якось тишком-нишком вирішив кота сестри у себе прихистити. Й що ти думаєш? Наталка щойно дізналася, вигнала і кота, і Єгора просто на вулицю. Тож із нею жартувати не варто.

На хвилину я забула, як розмовляти. Інформація не вкладалася в голові. І спало на думку дещо таке, від чого руки похололи...

А що, як цей безхатько, і є той самий Єгор? Що як пані Наталія так несподівано вигнала хлопчину й він став жити на вулиці через це? І саме тому він знає ім'я власниці квартири та умови проживання... Така собі жалюгідна доля вигнанця...

Попрощавшись із сусідкою, я вирішила піти назад на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. Разом із тим хотілося обміркувати ситуацію з безхатьком і налаштуватися на похід до його сховку. Проте не минуло й десяти хвилин, як збоку почувся дитячий голос:

— Привіт! А ти Аліна?

Обернувшись, я побачила двох милих школярок із довгими світлими косами.

— А ви Діанка та Оксанка? Я чекала на вас. Готові стати юними мамами для двох бешкетників? — з усмішкою спитала я, легко збагнувши, хто це.

А потім мені довелося повести сестричок до лігва безхатька. Хоч якби навіть не хотілось робити цього, але забрати кошенят іншим чином не вийшло б. От тільки я дуже переймалася, чи кошенята ще досі там?

На щастя, пухнастики й справді були на тому самому місці, де я їх бачила минулого разу. І безхатька, як на диво, поряд не спостерігалось...

Я допомогла Діанці та Оксанці покликати кошенят і ті, гучно нявкаючи, пішли до них на ручки, чим потішили всіх.

Здавалося, день завершується на приємній ноті — я провела поглядом дівчаток із пухнастиками у бік їхнього дому, й сама, з легкою душею та теплотою на серці, збиралася йти до себе. Але варто мені було втратити пильність, як з'явився той, кого вже не чекали.

— Думаєш, зробила добру справу?

Знову почувши цей звіринний голос, я аж здригнулася вся.

— Т-так. У кошенят тепер є свій... дім, — округливши очі, з пересторогою поглянула я на безхатька.

Цього вечора він здався мені ще сердитішим, ніж зазвичай. Очі ніби палали жаром.

— Помиляєшся. Ти відібрала у мене друзів, — з інтонацією хижака промовив той і зробив плавний крок у мій бік.

Рефлекторно я позадкувала. Повільно, щоб не накликати на себе біди. Хтозна, як поведе себе цей чолов'яга цього разу.

— Між іншим. Їх імена Тінь і Морок.

— Кошенят? — перепитала я нерішучим голосом, що був близьким до шепіту.

— Розумничка. Кошенят... Я так їх назвав... А ти. У мене. Їх забрала! — закричав на останньому слові бородань.

— Їм так буде краще! Їх любитимуть там. Правда! — виставила я руки перед собою, щоб хоч якось захистити себе, якщо моя промова не спрацює.

Але темноволосий чоловік не збирався зупинятися. Він насувався на мене, як звір, від якого не втекти.

Втім, я й не збиралася тікати.

— Я тебе просив не з'являтися більше тут.

— Послухай мене, Єгоре! Тебе ж Єгором звати? Правильно?

Останнє сміливе припущення я зробила, сподіваючись на диво. Але дива не сталося. Певно, не вгадала я.

Безхатько розсміявся.

— Ти про мене нічого не знаєш. І знати тобі нічого не треба. Тож краще тримайся якомога далі від мене... Афіно.

Не знаю, як він це робить, але як і минулі рази, так і цієї миті я неначе вросла у землю й задерев'яніла.

Афіна — ім'я, вписане у мій паспорт. Але через його рідкість і щоб уникнути глузувань з боку дітей у школі, мене з дитинства почали кликати простіше — Аліною.