Розділ 4. Біляш.

— Звідки... — застряли слова у моєму горлі.

Але хто там хотів мене слухати!

Поглянувши з-під лоба так, що у мене всі нутрощі вкрилися льодом, безхатько притис до свого обідраного дрантя кошеня. Розвернувся. Та й пішов у темряву.

Страх, що скував моє тіло й керував мною у ці хвилини, раптово послабився. Йому на зміну прийшла — самопожертва. Зовсім не подумавши, що я роблю, я кинулася слідом за тим, хто забрав моє кошенятко. Поки я жива, ніхто не буде поводитися грубо з тваринами!

— Стій! — закричала я обірванцю у поношеному дермантиновому пальті.

Та мене, звичайно, вперто ігнорували. Наче я — це порожнє місце. Наче я зайва у цьому світі сміття й бруду. Наче я ніщо. І робив це, ніхто інший, як той, хто спустився на соціальне дно...

Зрештою я розізлилася на цю громіздку брилу, у чиїх руках знаходився пухнастик.

— Стій, кажу! — вигукнула та й тупнула ніжкою. — Віддай. Моє. Кошеня.

Чоловік на мить зупинився й повернув голову.

— І де ти його подінеш? Будеш переховувати від пані Наталії? А що, як сусіди щось почують і розкажуть їй? — зарухались упевнено його губи, освітлені місячним сяйвом.

— Це що, погроза? — закліпала я збентежено. — Ти здаси мене пані Наталії?

— Це застереження від дурних дій! — гримнув безхатько, відновивши свій рух уперед.

Безсумнівно я подріботіла за ним. Вся така на нервах і з нетерплячкою. І байдуже, що шлях вів за гаражі...

— Звідки ти знаєш, що я винаймаю квартиру пані Наталії?! Тобі хтось розповів? Кажи!

— І не подумаю, — озирнувся на мене насуплений безхатько.

— Як ти дізнався, що у квартирі заборонено тримати котів? Ти за мною стежиш? Ти мій сталкер? Розповідай! — вирішила не ходити я манівцями й прямо розпитати про все.

— Маячні не верзи! Ні, — категорично відмовився чолов'яга й сів на розгорнутий картон, підперши стіну нікому не потрібного гаража.

Тієї миті я ніби прокинулася.

Без зусиль я здогадалася, що це був сховок безхатьченка. Гора якогось одягу, багато картонних коробок й запах прілості підтверджував це. З освітлення — лише місяць. З розваг — рахування зірок і прослуховування собачого виття... І все це було б романтично, якби не було так страшно...

Роззирнувшись, я не виявила навколо жодної душі. Тут світ ніби вимер. Уціліли лише я, мій гіпотетичний сталкер-безхатько та кошенятко. У думках промайнула здогадка: "А що, як це пастка? Раптом тут і мене, і кошеня цей ненормальний зжере й кісток не залишить?" І волосся на руках (і не тільки) стало дибки...

Однак про моторошні здогадки довелося забути. Перемкнувши увагу на безхатька, я побачила зовсім неочікувану картину. Й оніміла.

Він сидів розкарячившись і з ніжністю дивився, як маленький клубочок їсть окраєць хліба...

За мить десь з-під купи якогось дрантя виповзло ще одне, таке саме темненьке кошенятко. Безхатько простягнув до нього руку й під наполегливе нявкотіння допоміг малому приєднатися до скромного бенкету...

Перед моїми очима раптом стало все розпливатися. Немов хтось налив туди води. Казала мені колись мама: "Аліно, ти дуже сентиментальна. Світ нищить таких." І вона мала рацію.

Але я нічого не могла з собою вдіяти. Тієї миті, коли людина, яка не мала даху над головою, не мала стабільності у житті, ділилася останнім шматочком хліба з кошенятками — я не змогла бути залізною. Кожний рух долоні безхатька, яка опускалася на кволі голівки пухнастиків, викликав появу нової сльози...

Якоїсь секунди я збагнула, що більше не можу тут бути. А тому я різко розвернулася й пішла у бік своєї багатоповерхівки. І все задля того, щоб через десять хвилин знову повернутися сюди — до двох милих мордочок і одного бородатого добряка...

Попри ніч, що плавно опустилася на місто, я не злякалася вийти з квартири цього разу. Хоч і вважала свої дії нерозумними, але мені стало соромно за себе. За усі ці думки про нібито злі наміри безхатька. Про те, що він мій сталкер... Навпаки, складалося враження, що це я намагалася його сталкерити! То бігаю за ним, то вдруге приходжу до місця його спочинку...

— Ось, — опинившись знову на знайомому місці, розгорнула я перед безхатьком пакунок, зібраний нашвидкоруч. — Вчорашнє відварене м'ясо для маляток. І це... для тебе, — зазирнула я в очі його, вперше на близькій відстані.

Добряк поглянув спершу на котиків, які накинулися на шматочки курки, а згодом на біляш, який я принесла йому. Втім, до їжі він залишився байдужим. Навіть слинки не зронив!

Така реакція мене здивувала. Якщо раніше цей чоловік здавався мені небезпечним і злим, то зараз добрим, але дивним.

От що значить, що все залежить від нашого сприйняття. Що носиш у душі, чим переймаєшся — те і бачиш...

Зненацька безхатько встав на ноги. І вже за мить він налетів на мене, змушуючи позадкувати й впертися спиною у бетонний стовп!