Розділ 3. Котик.

Ранкова здибанка з колоритними персонажами не минула даремно — вона залишила неабиякий емоційний відбиток у мені на весь день. Липке відчуття чогось дивного тримало мою душу на волосині від панічної атаки — присягаюся.

Прийшовши на роботу й побачивши, що Інеса вже взялася до праці, я хотіла поділитися з подругою, а за сумісництвом моєю колегою, пережитим досвідом. Але не наважилася. Для душевних хвилювань вистачало страхів, але для аргументованого звинувачення було вкрай мало доказів. Та й чи треба їй це все?

Моя подруга завжди напрочуд компанійська та позитивна людина. Коли вона на роботі — жарти не припиняються. Тож я вирішила не псувати їй настрій своїми безглуздими спостереженнями. Насправді ж нічого такого ніби й не сталося...

Ну зустріла я безхатченків. Ну дивився один із них на мене, наче на соковитий стейк, якого не бачив років із десять. І що з того? Поводився він тихо. До мене ніхто не чіплявся й не виділявся неадекватною поведінкою. Ми повитріщалися одне на одного, — і я пішла. Претензії лише щодо погляду, який мені здався не таким уже й нормальним. Подумаєш, сенсація! Може, у нього астигматизм і саме тому він так прискіпливо на мене позирав!

Сяк-так, але я таки зуміла втихомирити свої перестороги. Не скажу, що було легко, втім до кінця робочої зміни мені вдалося навіть забути про інцидент біля під'їзду. Тож додому я повернулася у плюс-мінус хорошому гуморі.

Та так би й заснула з усмішкою на обличчі, якби не щось дико смердюче з відра зі сміттям на моїй кухні. Як нагадування, що хоча б раз на тиждень треба те відро спустошувати.

І так вже вийшло, що їдкий запах не дозволив мені бодай попити чаю у приємній атмосфері й одразу нагадав про безхатька. Але не тому, що від нього так само мерзенно тхнуло, а тому що я розуміла, щоб позбутися смороду у своїй квартирі, мені треба вийти з будинку. А це ризик знову перетнутися з уже знайомими очима...

У результаті перемогла моя любов до чистоти. Взувшись у ботильйони на шпильці, я вийшла з квартири з чорним пакетом у руці.

Йшла я обережно. Часто озиралася. Якоїсь миті мої руки й коліна затремтіли, але я змусила себе думати, що то все від холоду. Проте шпильками все одно намагалася цокотіти якомога тихше...

Та мені пощастило — цього вечора безхатьків ніде не було. Я встигла навіть зрадіти цьому факту, але все одно інстинкт самозбереження кликав мене мерщій забиратися геть. 

Аж раптом...

— Що це? — сказала я вголос, почувши ледь вловимий писк. Але вже наступної миті він став нічим іншим, як чітким котячим нявканням.

Моє серце затріпотіло, а очі забігали поміж брудних контейнерів у пошуках джерела звуку. Сутінки, близькість відходів і ризик зустріти безхатченків мене не лякали.

Найбільша любов мого життя — котики! Якщо я десь чую чи бачу пухнасте диво — я ніколи не залишаюся байдужою. І цей момент не виняток.

— Кис-кис... — гукнула я ніжно, щоб не злякати маленьку тваринку, повільно обійшовши ряд контейнерів.

І нявкання повторилося, але цього разу я вже точно збагнула, що лунало воно з-за стіни сусіднього дому — метрів за п'ять. Ноги самі закрокували тихо у бік звуку. Та до рогу я не дійшла, а звідти вже вибігло мале кошеня з темним забарвленням. Й таким воно було милим і кумедним, що я не стримала усмішки.

— Ой, яке ти красиве! — нагнулася я до кошеняти.

А воно взяло та й шмигнуло від мене у тінь стіни. Втекло!

— Ох і карапузик, рожевий носик, великий пузик, — розсміялася я і без поспіху посунулася за лякливим клубочком. — Не бійся, тьотя не образить. Кис-кис...

Там, де побігло кошеня, був затінок, а тому було важко розгледіти, що ховалося в ньому. Але я, хвилюючись за пухнасту малечу, імпульсивно зробила крок туди.

Та несподівано переді мною наче виросла ще одна стіна. І лише ледь помітний рух натякнув, що то людина... За іронією долі, саме та людина, з якою я не горіла бажанням бачитися знову...

Він опустився на одне коліно й легко, наче робив це сотню разів, покликав до себе котячу дитину. І без спротиву малечі досяг свого.

За мить кошеня майже зникло в долонях безхатька. І моє серце стиснулося так само сильно й різко, як зімкнулися грубі пальці навколо тільця кошеняти.

— Відпустіть його! — злетів із моїх вуст крик.

Я злякалася, що цей чолов'яга міг задавити пухнастика, просто зімкнувши пальці міцніше. Хтозна, чи з клепкою в нього все гаразд? А раптом він уже давно нічого не їв, усі баки перерив і тепер, такий голодний, виловлює кицюнь і потім...

— Віддайте його... мені, — додала я, відштовхнувши від себе кошмарні підозри.

— Тобі? — пролунав його голос холодно й терпко, й вібрацією оселився в мені.

— Так, мені. Я заберу його, — промовила я, не думаючи, поки по тілу бігали мурахи.

— Куди забереш? Відколи пані Наталія дозволила тримати у квартирі чотирилапих?

Я завмерла. Мене ніби вдарили по голові чимось важким — чесне слово. Думки стали нитками, що заплуталися між собою й нагадували павутиння. І тільки три питання кружляли воронами між них.

Звідки безхатько знає ім'я власниці квартири, в якій я живу? І як йому стало відомо про умови, які поставила пані Наталія? Невже він і справді... мій найсправжнісінький сталкер?