Розділ 2. Погляд.

Від мого дня народження минуло два дні, а я й досі не змогла відійти від шоку. Свічка у тістечку. Теорія про наявність у моєму житті безхатька-сталкера...

У те, що хтось справді міг мені зробити сюрприз, і це була не Інеса, — я повірила. А от у те, що це зробив безхатько — відмовлялася вірити. Ну звідки у такого індивіда, як то кажуть, гроші, щоб підкупити офіціанта й влаштувати сюрприз!? Тож дурниці це все!

Я схилилася до думки, що у мене з'явився таємний шанувальник, який бажав поки що залишатись інкогніто. Ким він насправді був — я не знала й навіть здогадатися не намагалася. Та в цілому такий розвиток подій мене цілком влаштовував.

Те, що хтось захотів потішити мене солоденьким і пам'ятав дату мого дня народження — робило мене насправді надзвичайно щасливою! І байдуже ким був цей шанувальник. Все одно це означало, що я комусь сподобалася. Або ж хтось і поготів покохав мене! А відтак — певно, не даремно я загадувала щороку одне й те саме бажання...

Не хотілося б здатися дивною, але я все життя мріяла про велике кохання. Про те, щоб у мене з'явився хтось, кому б подобалося спостерігати за мною. Щоб всюди шукав мій погляд, як знак, що ми на одній хвилі. Щоб дивився у мої очі так, наче вони — це єдиний візуальний об'єкт цього світу. Щоб милувався моєю фігурою, вигином брів і кохав мене за граційні рухи й за чарівливу усмішку. Щоб був хтось, хто бачив у мені красу, навіть під час хвороби. Щоб мої думки були комусь цікаві, а капризи важливими. Щоб мої жести, моя присутність і кожнісіньке промовлене слово стали комусь необхідністю...

О, так! Я всім серцем, усією душею мріяла стати для когось особливою! І щоб двадцять чотири на сім цей хтось був залежним від мене, мов я найдорожчий у світі опіум... Щоб покохав мене так сильно, що не міг відвести очей! І щоб виконував мої бажання. Куди ж без цього, ну?

Отримати визнання особливої, виняткової людини хочеться всім — я знаю це на несвідомому рівні. Це бажання закладено у нас генетично. Але не всі його схвалюють — часто приглушують. У мене воно вельми сильне, адже у дитинстві я не отримала належної уваги від батьків. Та й згодом теж, якщо вже чесно. Чомусь завжди знайдеться хтось, хто поставить під сумнів мою думку, і ті, хто оцінить мене неналежним чином... 

Але ж я вважала, що заслуговую на те, щоб бути особливою! Щоб бути визнаною й коханною... Саме це прагнення вчило мене все робити досконало й бути найкращою у всьому, будь то прибирання чи закочування до стелі очей. Та навіть викидати сміття я завжди ходжу з гарною зачіскою, макіяжем, на підборах і у суконці, в якій не соромно вийти навіть на подіум або до короля Монако на аудієнцію!

Та й чи можу я інакше? Якщо хочу бути особливою...

Але бажано, все ж таки, бути особливою не для безхатька. Бо сама ймовірність, що саме такий персонаж є моїм прихильником — мене злила. Моя мрія за замовчуванням передбачає принца на білій Audi, а не якогось там обшарпаного босяка! Якось буде моторошно, якщо якийсь немитий бородань задивлятиметься на мене так, наче я пляшечка медичного спирту!

— Мабуть приглядатися до безхатченків все ж таки не буде зайвим... На всякий випадок, щоб точно спокійно спати, — сказала я сама собі, коли настав час йти на роботу після вихідних.

Неподалік багатоповерхівки, в якій я винаймала квартиру, за гаражами й справді часто кублилися ці особи без постійного місця проживання. А дехто й біля баків зі сміттям... Ці гаражі я минала дорогою до роботи, тож мало що могло статися. Я боялася навіть подумати про те, що хтось із того бомонду й справді спостерігав за мною якийсь час...

Вийшовши з будинку, я поглянула на світ ніби новими очима. Тепер жити стало цікавіше, але небезпечніше. І як підтвердження — безхатченки на моєму шляху, які сьогодні вирішили трохи потусуватися біля самого будинку.

Втім, може вони й раніше тут любили тинятися? Просто я їх не помічала.

Двері під'їзду раптово гучно гепнули, бо я забула їх притримати. І три пари очей миттєво опинилися на мені. Це я збагнула, рефлекторно зачепившись поглядом за неохайні бороди... І судомно сковтнула.

Внутрішній голос благав не загострювати на них уваги й пройти повз, наче їх не існує. Як і завжди. Але я не змогла зрушити з місця та продовжила витріщатися на трійку, немов це були не люди, а музейні експонати.

Мене вразили їхні набряклі обличчя й бруд на одязі розміру оверсайз. Але найбільше закарбувалося у пам'яті не це...

Я намагалася не дивитися нікому з трійці в очі. Проте один із них точно дивився на мене. Я відчула його уважний погляд на своїх щоках і на ключицях. І навіть на колінах! А тому я не втрималася й зазирнула в його очі.

Лише на мить! Однак здалося, що мить тривала вічність...

У тих очах не було погрози й натяку на ворожість, навпаки — суцільна зацікавленість. Проте моє серце чомусь не захотіло качати кров у звичному ритмі — йому стало тривожно.

Чужі зіниці спокійно слідкували за кожним моїм рухом, а у моїх думках пронеслося чітке усвідомлення — тепер ніколи не буде так, як раніше. Тепер ці зіниці стануть моїм жахіттям і вдень, і вночі. Моїм покаранням за мрії. Бо таким поглядом, як дивиться цей чоловік — на мене ніколи не дивилися інші.

Це точно може бути обожнювання! Маніакальне... Якщо, звісно, маніакальною упередженістю не почала страждати я сама.

Одначе щось мені підказало, що й справді це може бути той самий безхатько! Він дечим відрізнявся від інших собі подібних. Мав не такий занедбаний вигляд, а тому не викликав огиди. Стояв трохи осторонь, затуляючи широкою спиною сонце, від чого здавалося, що світило живе у його заплутаному волоссі. І щось прошепотів собі під ніс, коли помітив, що наші погляди перетнулися...