Розділ 1. Надія.

Перше, що робить нормальна дівчина, коли дізнається, що у неї є сталкер, — сміється над цим, бо не вірить у такі дурниці.

Але я, мабуть, не зовсім нормальна...

Той день, коли мені стало відомо про присутність сталкера у моєму житті, був звичайним. Квітень тішив теплом. Я зустрілася з подругою у кав'ярні.

А ще був мій день народження. Але я його ніколи не любила, а тому не святкувала.

Частково нелюбов до іменин сформувалася через одну нездійсненну мрію. Щороку, задмухуючи свічки на торті, я загадувала одне й те саме бажання. І кожного наступного року все більше розчаровувалася й сердилася, бо бажання так і залишалося бажанням.

Колись я ще намагалася вгамовувати свої емоції через цю маленьку несправедливість життя. Але останні роки це робити стало дедалі важче. Бо якось дивно — моя бажанка така проста. Інші люди такого й не загадують, але отримують, а я хіба не заслуговую на подібне щастя?

І те саме я робила й цього дня: гнівалася на життя й скоса поглядала на закохану пару, яка розмістилася за сусіднім столиком.

Як це зворушливо та ніжно, коли він дивиться на неї, наче на диво! Ловить кожнісіньке її слово, мов повітря, без якого не виживе...

Як це невимовно прекрасно, коли чоловік кохає усім серцем і очима! Коли весь світ для нього не існує, а лише кохана одна є. Коли він за нею, мов сонях за сонцем, слідкує. 

Щось у мені затріщало тоді... Мабуть, то була та сама мрія. А може й заздрість? Бо до чортиків кортіло, щоб і мене так любили! Бо навіщо стосунки, в яких немає таких сильних почуттів?

— Ох, ці рілси мене погублять! — раптово завадила моїм думкам подруга, котра розмістилася за нашим столиком на двох навпроти. — У тебе теж у рекомендаціях одні чоловіки у масках трапляються? І філяйчики. Немає від їхніх відео спокою ні вдень, ні вночі. Ці торсики, біцепсики... Ох, так би й помацала всіх!

— Ні. У мене відео з котиками, — відказала я, зробивши ковток свого латте на кокосовому. Та й захихотіла з Інесою в унісон: — Хто чим хворіє, такі рекомендації й має, стара збоченко.

— Не старіша за тебе, занудо, — відказала моя улюблена блонда. — Ех ти, Алінко, Алінко. Двадцять сім рочків, а від трендів відстаєш.

— Мені просто подобається інший тип чоловіків, — рівним голосом висловила я свою чітку позицію, подумки й далі сміючись. 

Але Інеса дівчина сучасна. І з досить-таки прогресивними поглядами на цей світ. Тож що їй моя думка? Вона її до сраки всякий раз прикладає.

— Вважаєш, що хлопці мають берегти себе до весілля, а не світити своїм тілом на весь інтернет? Фі! Ще раз повторюся: яка ж ти зануда! Справжній мачо має бути з досвідом.

— Тобто ти думаєш, що чоловік, який перецілував триста сорок п'ять дівчат — це круто? — здивувалася я, пригадавши подрузі її захоплення торік бабієм, який розвів її на два кредити.

— Ні, не круто. Та й взагалі я не про це! Я хотіла сказати, що варто жити дещо простіше й не морочити голову ні собі, ні іншим якимись вимогами, — замість того, щоб показати образу, Інеса вирішила згадати й мої гріхи. Після того, як їй не вдалося стати свахою й вмовити мене сходити на друге побачення з її братом, подруга часто називала мене вимогливою.

— Обов'язкова наявність почуття закоханості — це база стосунків, а не вимоги. Я не буду зустрічатися з людиною тільки тому, що він хороша людина за чиєюсь думкою!

— Ой, подруго, як будеш так виглядати ідеального чоловіка — то й зір встигнеш втратити. А нащо тобі, сліпій, тоді треба буде мужик? Сліпій хіба що собака-поводир потрібен... Або ж поводир-котик, у твоєму випадку.

Гучним цмоком язика й схрещеними руками на грудях я дала зрозуміти подрузі, що мені не подобаються подібні розмови. А щоб Інесі точно не кортіло дискусій розводити — ще й відвернулась показово. 

Аж тут — несподіванка! Щойно я повернула голову вбік, як побачила офіціанта з широченою усмішкою та тістечком, в якому стирчала запалена свічка. І він йшов просто до мене!

— З днем народження, Аліно! — вигукнув він за мить на весь зал, привертаючи увагу всіх нині присутніх відвідувачів.

Привітання посипалися до мене з усіх боків, і я відразу відчула, як мої щоки почали горіти. А потім юний офіціант так швидко поставив тарілочку зі святковим десертом перед моїм обличчям, що я аж розгубилася.

— Бажання! Тобі треба загадати бажання, Алінко! — прошепотіла до мене Інеса, неначе підказуючи схему подальших дій якомусь недоумку.

У цей момент я відчула, як тілом пройшлася хвиля роздратування. Захотілося немов у фільмі перемотати цей фрагмент. Але у житті така функція недоступна й довелося робити інакше. Тож я вперше за багато років не загадала зовсім нічого. Просто задмухнула ту свічку під гучні оплески глядачів і все.

— Інеско, дякую, що зробила мені такий сюрприз, — попри внутрішній дискомфорт, все ж подякувала я подрузі опісля, коли вже ніхто не звертав на мене уваги.

Одначе білявочка закліпала своїми довгими війками:

— Це не я. Я подумала, що це комплімент від закладу. У багатьох кав'ярнях є таке — я бачила.

— Але звідки б персонал дізнався, що у мене сьогодні день народження? Не прикидайся — це твоїх рук справа, Інеско. Чи зараз скажеш, що у тебе склероз? —  окинула я швидким поглядом кав'ярню у стилі лофт і вирішила дотиснути подругу.