Частина перша і остання

   Я мешкаю у житловому комплексі, де охорона не пропускає нікого зайвого. Але їй вдалося. Між поверхом моїм та сусіднім прямо на сходинках спала безхатня жінка. Притиснувши брудні сумки до себе. Я б і не помітив, якщо б ліфт завжди працював…
   —   Тільки не женіть мене! Я нікому не заважаю, — схопилася жінка.
   —   Припиніть! Нікому не скажу. 
   —   Дякую вам! Уже вереснева осінь, і під ранок дуже холодно…
   —   Я навіть не хочу чути сльозливу історію, як ви докрокували…
   —   Треба? Я розповім!
   —   Облиште. Мені це нецікаво. Їсти хочете?
   —  Так!
   Я повернувся до квартири. Ненавиджу цього робити! Тепер не пощастить. Все ж я забобонний. 
   —   Тримайте! У мене небагатий вибір їжі… — протягну. 
   —   Щиро дякую!
   —   Ви увечері ще тут будете?
   —   Звісно! Лячно переходити до іншого будинку: можуть спіймати.
   —   Я куплю вам хліба. Я не їм зазвичай. Чекайте!
   —   Хай вам Бог…
   —   Не треба! Заради того ж Бога. 
   —   Мовчу!
   Мене справді того дня переслідували невдачі. Я психую завжди. Люди бояться підійти, якщо в мене щось «не за планом». А тут, на диво, сприйняв як належне. Переживу! 
   Вона сиділа на тому ж місці. Лише сумки трохи подалі.
   —    Вам ось вечеря…
   —    О, спасибі! Не заважає мій запах?
   —    Так я ж через троє дверей! І часто ніс не дихає…
   —    Хвороба?
   —    Не будемо про це.
   —    Добре. 
   Наступного ранку прокинувся від набридливого дзвінка у двері. На порозі сусідка.
   —    Ти, Олексію, знаєш, що у нас завелися таргани?! — аж кричить.
   —    Ви така погана хазяйка? — я у своєму стилі.
   —    Не пересмикуй! Я й тебе тільки із поваги терплю!.. 
   —    Що сталося?
   —    Безхатька завелася! Боже! Це просмердить нам усі стіни. А ми у новому
будинку живемо. Я для того купляла цю квартиру? Скажи, для цього?
   —    А може щоб зі свого села виїхати до столиці, га?
   У неї забракло слів. Двері зачинив перед носом. До біса! 
   —    Я тобі, гімну, помщуся! — чутно через броньовані.
   —    Мстися. Але не забувай, що Бог цього не схвалює. До церкви якого ти
 ходиш… Лицемірством смердить.)
   Сусідка мовчки заскочила до свого житла. 
   Наступного вечора до мене мала завітати дівчина. Ну, така гарна… Сусідка точно щось утне. Скаже, що я наркоман, наприклад. У неї нюх. 
   —    А ви можете відвернути увагу? — запитаю у безхатньої.
   —    Мене виженуть!
   —    Не треба! Розберуся.
   Дівчина прийшла. Озирається.
   —    В тебе такі привітні сусіди.)
   —    Хто?..
   —    Жінка на майданчику. Каже, що прибирає у вас.
   —    А… Так. 
   —    Ви могли б кращих наймати для прибирання!
   —    А що?
   —    Якась страшна. І смердить. Я навіть сфоткалася з нею.)
   —    У інсту?
   —    Ага.) Я і жах зі сходів.
   —    З твоїми грудьми там ніхто не порівняється! У інсті.
   —    Ще б пак! Хочеш потримати? Усе твоє.
   —    Хвилинку!..
   Я вибіг на майданчик. Безхатня сиділа.
   —    Дякую за гру. Ось ковбаса. Все одно ми не їмо.
   —    Щастя вам!
   Ніч була неперевершеною. Я отримав усе, що хотів. І навіть більше. Вранці вона одягається.
   —    Треба до косметолога. Потім на масаж, — каже.
   —    Ти якась занадто штучна…
   —    А вночі ніхто не жалівся!
   —    Бо це інстинкти.
   —    А ти занадто розумний, трясця! 
   —    Гроші переказати на рахунок?
   —    Звісно! 
   Після романтики лишились цукерки. Вона забула, а я на дієті. Виніс безхатній.
   —    Нате! Ви, певно, давно не куштували…
   —    З вишнею?
   —    Ага.
   —    Добра ви людина. 
   —    А що маю з того? Нічого. Усі користуються. Навіть ви.
   Безхатня припинила плямкати. Сумні очі стали ще сумнішими.
   —    Обов’язково щось мати?
   —    Так! Користь треба мати з усього. Подивіться на інших!
   —    А яку користь маєте з мене?
   —    Жодної. Лише посварився.
   —    І це завадило принести цукерки? — очі посвітлішали.
   —    Бо я так сам захотів!
   —    Знаю. І дівчина у вас гарна!
   —    Порожня. Лише обгортка. 
   —    Вам жодна не догодить. Шукаєте те, чого, може, не існує...
   —    Існує! Я своє знайду! 
   —    Дай Боже! А цукерки справді смачні. Красно дякую!
   Ввечері знов знеструмили. Київ темний. Я спустився до жінки.
   —    Можна з вами посидіти?
   —    Звісно! О, у вас ліхтарик…
   —    Купив навесні. Став у пригоді.
   —    А вам не соромно сидіти зі мною?
   —    Що за міти? Сиджу, з ким хочу. Я ж запитав.
   —    Жодних заперечень! Не зліться.
   Ми просиділи до пізньої години. А потім я пішов до себе. Довго ворочався, не міг заснути. І зрозумів: усі ми здаємося добрими, але лицеміримо. Усі. Казав на сусідку… А сам? От запрошу я ту безхатню у квартиру? Ні. Нафіг потрібна. Своє життя. А такий наче добродій. Далеко мені до ідеалів! Як і нашому суспільству. Проходитиму повз неї, проте більш ніж дати їжу не зроблю…
   Дзвінок у двері. Я вийшов заплющений.
   —    Це ти годуєш ту наволоч?! — сусідка галасує.
   —    Ну годую. Що таке?
   —    Я жалітимуся! 
   —    Хто б тебе пожалів!
   —    Думаєш, я переживаю, коли ви з дівками гоцаєте? Ні! У мене було й краще у молодості!
   —    А до чого це? За Фрейдом? І випили, зізнайтеся?!
   —    Це ти жреш як навіжений! Обгидив мені куток.
   —    Не бреши! Я ніколи такого не роблю. Аби до чого причепитися!
   —    Скажи своїй подрузі, щоб йшла геть!
   Сусідка схожа на Фрекен Бок: з гулькою і в халаті; товста стара діва. Ох, згадалося з дитинства. І моя перша книжка.
   —    Мала, я ще й талановитий!.. — вирішив зіграти.
   —    Боже! Воно ще й наркоман…
   Відбігла швидко. І озирається. Повірила. 
   —    Мала, я до тебе прилечу! Тільки знайду кнопку на пузі…
   Шалений гуркіт зачинених дверей... Ось як треба було! Інколи необхідно удати кінченого, щоб відкараскатися. 
   Я приніс поїсти безхатькі. І цигарки. Бо палить.
   —    А не погано буде? В тебе ж астма… Покурю потім.
   —    Будь ласка.
   —    А папіроски міцні. Дякую, любий друже!
   —    Тільки не закурюйся. Сусіди відчують.
   —    Я обережно!
   —    Дивись.
   —    Ота з цицьками ще прийде?
   —    Прийде. Наступного тижня. Підіграєш?
   —    На Оскар! 
   —    Воно дурне. Досить «Венеції».) 
   Жінка сховала цигарки.
   —    Людяним бути важко? — раптом запитає.
   —    Ще б пак!
   —    Тебе Бог нагородить. Навіть не сперечайся!
   —    Від себе не втечеш. Я своїй викладачці з літератури відповідав.)
   —    Ага. І я палю. Не можу кинути. 
   —    Кожному своє.
   —    Купиш кращі? Бо ці бронхи забивають. Ну, ти знаєш…
   —    Куплю. 
   —    А про сусідку забудь.
   —    Чому?
   —    Я їй сказала, що твоя родичка. Яку ти не селиш з етичних міркувань. Вважає тебе покидьком. Тому не чіпатиме й мене. 
   —    Хитро!
   —    Коли ти без крівлі, навчишся брехати…
   —    Сусіди вище поверхом з’їхали через війну. Багаті. В них лишилося допоміжне приміщення. Тобто підсобка. Можеш піти. Навіть прибиральниці не заглядають туди. Та й лінь їм. Не прибирають вище 8-го. 
   —    Дякую ще раз!
   Я зачинився вдома. Хочу написати щось... Нехай кажуть, що нелюдяний та мрійник. Людяніший за них усіх! (Безхатня підтвердила.) То вони хочуть, щоб став як вони. Навіть образи в них передбачувані. А я люблю відсторонитися…