1

Вони оплакували друга, наче він помер. Оплакували без сліз, бо їх більше мучив не біль втрати, а образа, що так сталося. Здавалося, що світ тепер буде інакшим і вони теж повинні змінитися на сто вісімдесят градусів. А все тому, що Ден, їхній ще добу тому вірний друг Ден щойно випадково застуканий перед входом до церкви. Яка дволикість! Яке лицемірство!

Рон з Полем не вірили власним очам і, знаючи, наскільки може бути брехливим в своїх висновках людський орган зору, особливо в окулярах, як в Поля, вони спочатку вирішили, що це не Ден, а хтось подібний на нього. Поль пригальмував авто і зупинився біля бордюру.

– Зараз ми переконаємося, що це двійник, – сказав огрядний Поль і завовтузився в кріслі.

– Хотілося б, – відповів Рон, втупившись в «померлого» друга. Він сподівався, що його важкий погляд має особливу енергетику і це спрацює. Подібна на Дена людина оглянулася, побачила знайому машину і швидко та полохливо відвернулася в іншу сторону. Так відвертаються тільки від знайомих людей.

– Чорти б його забрали! Це він! – Поль міцно стиснув пальцями кермо.

– Так, це він, – підтвердив Рон.

• Можливо, він сюди прийшов до пацієнта? – Поль через цехову солідарність з Деном вагався, бо він, як і Ден, лікар, тільки Ден лікує людям зуби, а він – голови і нерви, бо психіатр.

– В церкву до пацієнта? А ти б пішов? Ти бачиш у нього в кишені портативне стоматологічне крісло? Я – ні.

– Я так сказав, бо не хочу вірити, що нашому клубові настав кінець. Бо коли троє – це троє, а якщо один з нас зрадник, то це катастрофа.

Поль це сказав таким впевненим тоном, що якби не знати, що його душить образа, то можна було б подумати, що він чекав цього моменту і безмірно йому радий. Рону сподобався настрій друга.

– Я навіть з ним говорити не буду, – сказав Рон, – я йому не подзвоню, а сам дзвонитиме, то не відповім. Хіба якщо ніс в ніс зіткнемося.

– Я теж.

– Я такий злий, що якби вірив в прокляття, то я б його прокляв.

Поль з подивом оглянувся на Рона і побачив, що його рот скривився в посмішці. Він все зрозумів.

– Ти насміхаєшся? – спитав Поль.

– Само собою.

– Хоча Дену було б не до сміху. Релігійні люди бояться прокльонів.

– Ще й як. Кажуть, з цим не жартують, бо прокльонами можна запрограмувати будь-яку особу.

– Якщо вірити останнім дослідженням квантової фізики, то така ситуація цілком ймовірна.

– Я знаю, я читав, – різко відрізав Рон, знаючи, що Поля треба обламувати чітко, проте м’яко, бо потім його не зупинити. Поль любить говорити на наукові теми. Він багато читає і більше за всіх своїх друзів переглядає науково-популярні телеканали.

– То, може, проекспериментуємо над ним? Добряче він мене розсердив, – сказав Поль.

– Мабуть, не треба.

– Чому?

– В моєму кутньому зубі пломба кришиться, падлюка.

– Тоді не будемо. Що-що, але він своє ремесло добре знає.

– І у нас знижка.

– Це важливий аргумент, – посміхнувся Поль, знявши окуляри і протираючи їх хусточкою.

– І ще одне, на захист підозрюваного я маю важливий аргумент. Він тут не сам, – худий і часто нервовий холерик Рон – юрист, адвокат і коли його емоції вщухають, то в ньому теж вмикається професіонал.

– Як не сам? А з ким? Я нікого не бачу, – Поль примружився, наче сфокусований погляд крізь скельця окулярів має йому допомогти. – Скажи, куди дивитися? Я вже й Дена не бачу. Чому так багато людей? Що там таке?

– Дивись біля хреста.

Рон показав пальцем на великий дерев’яний хрест на церковному подвір’ї, що обгороджений невисоким бетонним парканом з візерунками. Ще й брама відкрита навстіж. Проте юрба заважала бачити підозрюваного в зраді, весь час хтось затуляв собою огляд.

– Треба вийти з машини, – запропонував Рон.

– Може, ти ще й в церкву запропонуєш зайти?

– Чом би й ні? Зіллємося з віруючими організмами в одне святе тіло і виведемо нашого друга на чисту воду.

– Хочеш сказати, що в іншому випадку він не зізнається, що був тут?

– В тому то й справа, що ми не знаємо, що тут відбувається. Він потім нам наплете що завгодно. Ти ж знаєш Дена. А якщо ми зараз його застукаємо на гарячому, то він не відкрутиться.

Поль вагався. Йому не хотілося залишати машину серед натовпу. Він боявся, що хтось обов’язково цвяхом або ключем подряпає його авто. І чим більше він цього боявся, тим вірогіднішою ставала така загроза. А головне, він давно набрав надмірну вагу і тепер йому зайвий раз трясти черевом ніяк не хочеться.

– Може, ти сам підеш?

– Починається. Що сталося? Чому ти не хочеш?

– Взагалі-то тут не можна ставати. В неділю проїзд заборонено.

– Тоді давай від’їдемо, запаркуєшся як слід і повернемося сюди.

Рон розумів, що легше слону обігнати «Мерседес», ніж примусити Поля вийти з машини. Якщо ж і піде, то всю дорогу бурчатиме, оглядатиметься і якщо щось і справді трапиться, то потім півжиття стогнатиме: «Роне, це все через тебе. Це ти у всьому винен. Якби не ти, то нічого поганого б не сталося». Рон розумів, яку важку ношу відповідальності він на себе звалив.

– Поль, ти тільки уяви фізіономію його Наташі, коли вона нас в церкві побачить, – Поль посміхнувся, з уявою у нього завжди було в порядку. – У неї почнуться конвульсії, – тепер Поль вже не усміхався, а відверто сміявся, насолоджуючись уявним видовищем, – вона так нас з тобою ненавидить, що з неї біси почнуть вискакувати прямо перед вівтарем.