Глава 6

Поки Лінка зайнята купанням малюка, а Санька з похмурим виглядом смажить рибу, яку Ліна відмовилася чистити, я, відбиваючись від одноокої кішки Фіони, забралася на сінник. І повітря свіже, і спокійно, і рибою не смердить. Може навіть тут заночую. А що, спрей від комарів у мене є, ковдра теж, майже еко-романтика. Заодно не буду напружувати і без того напружену молоду сім'ю, може поговорять. На Лінку вже дивитися боляче. 

Намагаючись зрозуміти, що ж мене так турбує, це невловиме, палюче, відчуття, яке грає зі мною в хованки - я заплющую очі і прислухаюся до звуків, в надії, що зловлю цю вертку думку. Звуки тут зовсім інші. Мені, як міській жительці, здається, що я перенеслася в іншу епоху. Мукання корови, гавкіт собак, віддалені голоси людей, і тільки звук мопеда псує картину єднання з природою. Попалася! ... Я розумію, що не так, ось чому ця думка від мене вислизала, тому що як тільки я її зловила - тут же защипало в носі. Не хочу бути одна! Ось саме зараз, тут, в цю хвилину. Хочеться ніжності, тільки справжньої. Щоб поткнутися носом в теплу шию, затамувавши подих. Щоб торкнутися губ злегка тремтячими пальцями. Щоб сплестися в обіймах і поклавши голову на груди, слухати стукіт серця, в той час як тебе хтось ласкаво гладить по спині. Мені так хочеться бути по-справжньому коханою. Не знаю, навіщо мені це треба, але хочеться. Може, тому що перед очима невдалий приклад батьків. Я не хочу, як у них! Ніби спектакль дивлюся, але актори вони хрінові, навіть любов по-людськи зобразити не можуть, погляди порожні, дотики по мінімуму, поцілунки «в суху», завчені фрази і відпрацьовані посмішки. Зате купа грошей, зате у нас нерухомість в Іспанії, яхта, сякий-такий бізнес в Америці для підстраховки і ще з десяток жирних плюсів. А я хочу звичайної, простої, щирої ніжності! Яку не купити!

- Що так дивишся? Ковбасить мене. І взагалі, я тебе не запрошувала, - ось, я вже перед кішкою виправдовуюсь. Сидить, свердлить мене одним оком, як професійний психотерапевт, дає можливість висловитися, виплеснути емоції, щоб докопатися до істини.

Дістаю телефон. Олеська прислала мем - мавпочка приміряє фату, смішно. Відкриваю контакти майже підсвідомо, дивлюся на номер Яна і закриваю знову. І так два рази. ... Адже мені просто хочеться поспілкуватися. Якщо він не захоче, він може просто не відповідати. Зате можливо вдасться дізнатися, що це за дівчина на заставці.

«Значить, ти вважаєш мене легковажною дурепою, яка провокує хлопців?»

Відправила, поклала телефон перед собою і чекаю, нервово покусуючи палець. Відповідь прийшла через хвилину. Дитсадок їй богу, але так хвилююче.

«Я не вважаю тебе дурепою, просто потрібно трохи наперед думати про свою безпеку, бути обережною і не спокушати долю»

Боже, які ми серйозні! Зараз візьму і відправлю який-небудь безглуздий смайл. ... Я дивлюся, що він висить в телеграмі, не виходить, але і ініціативу бесіди не переймає. …Бляхо! Ну не про погоду ж з ним розмовляти! Запитати, як довго він займався карате? Або прямо в лоб поцікавитися чи вільний він?

«Коли ти їдеш?» - раптом прийшло від нього і у мене ніби гора з плечей впала. Фух!

«Рано вранці в понеділок. Я живу і працюю в Дніпрі. У тебе хтось є?»

І знову гіпнотизую телефон, навіть руки почали тремтіти. Про це треба питати відразу, а як інакше? Якщо хлопець не вільний, навіщо тоді йому мізки парити і собі серце смикати. …Що він так довго не відповідає?

«Нема в мене нікого. Але я не шукаю серйозних стосунків. Хочу, щоб ти розуміла»

Ого, ось значить як? Відразу провів кордон, попросивши на його території зняти рожеві окуляри.

«Прямолінійно і відразу в лоб. Відверто без туману та локшини. А я що створюю враження дівчини, яка шукає стосунків?»

«Уль, ну я ж не вчора випав із гнізда)) Тим більше, коли не в змозі вимовляти слова вголос, надаєш великого значення емоціям, реакції людей, їхнім жестам та міміці. Коротше кажучи, у тебе багато чого на обличчі написано. Тебе не бентежить моя німота?»

Ні, мене не бентежить твоя німота. Мене бентежить те, що ти вільний, морочитися серйозними стосунками не збираєшся, але тим не менш, у тебе на телефоні фото дівчини, яка цілком очевидно щось для тебе означає. Тепер я тягну з відповіддю. Його черга гіпнотизувати телефон. А може ... я теж не шукаю серйозних стосунків? Ну, це якщо не звертати уваги, що мене хочуть видати заміж. Хотіти ніжності це ж не пару собі на все життя підшукувати?

«Не бентежить. Ти таким народився? Вибач, якщо нетактовне питання»

«Ні, колись я міг говорити. Якщо не бентежить, то тоді давай більше не акцентувати на цьому увагу, добре? Ти зараз в сараї на сіннику?»

«Ага. А як ти здогадався?»

«Світло від екрану телефону у віконці помітив. Виходь»

Виходь? Він що вже тут? Під хвірткою??? ... Я розгубилася, наче в перший раз. Він мене що гуляти кличе? Навряд чи знову проти ночі з відром черешень приперся. ... Трохи з драбини не навернулася, поки злазила. Повірити не можу! Чому я так хвилююся і чому тремчу? Я впізнаю себе заново. Що це за реакція на вподобаного хлопця, прямо стан напівнепритомної незайманої істерички. 

Точно, стоїть біля хвіртки під кущем бузку. Ще не зовсім стемніло, і в сутінках я бачу, як пильно він на мене дивиться. Хто там що казав про метеликів в животі, я не знаю як це, у мене там гілки колишуться і вздовж хребта кошеня крадеться.

- Підемо рахувати ліхтарі в Радселі? - з посмішкою видихнула я. - Щось не жарко, - ну, звісно, мене ж трясе. Обіймаю себе за плечі начебто зараз не плюс вісімнадцять, а плюс сім мінімум.

На що він тут же набирає відповідь:

«Я не дам тобі замерзнути»

Нічого собі заявочки! Посміхається, злегка нахиливши голову, мабуть оцінюючи мої емоції і ... бере мене за руку. Не з боязкою бентежністю, а впевнено так, рішуче. І я йду з ним, намагаючись оговтатися. Поки я зі своїм ідіотським хвилюванням впоралася, ми як раз підійшли до його двору. І коли він запросив мене увійти - у мене почалася друга серія. ... Ні, ось так от одразу в будинок я не піду, це не те справжнє, якого мені б зараз хотілося. Не може ж він мене затягнути до себе, щоб просто по-швидкому перепихнутися. Не вірю, що він такий! Застигаю на місці, обернувшись до нього. Видно, мої великі очі навіть в темряві помітні, тому що Ян усміхається, вірніше я чую, як він поблажливо гмикає, і веде мене за будинок. Тут у нього така мила альтанка. Лампа-фумігатор від комах, плед, кинутий на одну з лавок, який він мені тут же простягнув, жестом запрошуючи сідати.