Глава 1

- Капець, Микито, ти ж обіцяв, що ми поїдемо вдвох! Клятвено мене запевнив, що заради цього навіть по-новому побудував всі свої плани. І що ж на цей раз? – хитаю головою, войовничо склавши руки. Я вже звикла, що мій хлопець ніколи не тримає свого слова, але чомусь про людське око продовжую обурюватися. Хоча мої образи для нього, як об стінку горохом. На першому місці у Микити лише він дорогоцінний. Коли-небудь я все-таки не витримаю і висловлю своєму батькові в обличчя все, що я думаю про його мрії поріднитися з родиною Обертинських. Якщо йому вже так пече, от нехай сам і виходить заміж за цього мажора!

- Ну, кицюню, не сердься. Що мені робити в цьому Радселі? З твоїми подругами я якось не дуже, спільного між нами мало. А Ромка відкриває свій клуб, там буде такий кіпіш, і я не можу пропустити цю важливу подію в житті мого друга. Тим більше, напевно дорога на тій трасі жахлива, а мою лялю потрібно берегти, - і він з любов'ю ласкаво погладив крило своєї новенької тачки. - Якщо для тебе так важливо, щоб ми поїхали вдвох, давай з'їздимо наступної п'ятниці, - як він все-таки вміє вловлювати мої емоції. Не дарма я в дитинстві прозвала його «лисячий хвіст». Таким він і залишився, хитрим егоїстичним засранцем. Кажуть, що він красунчик, але мені його гарна пика вже остогидла.

- Але у мого хрещеника день народження цієї п'ятниці! Завтра!

- Та яка йому на хрін різниця, він же дитина, дурник однорічний. Ткнеш ти йому брязкальце сьогодні або завтра, йому це не принципово, - знизує у відповідь своїми накачаним плечима, зображуючи дратівливий подив. І доводити йому свою принциповість марно.

- Гаразд, поїду без тебе. Якщо роздовбаю по бездоріжжю свою тачку, купиш мені потім нову.

- Не питання. Аби ти не ображалася, - з полегшенням зітхає цей гад, радіючи, що так легко відбувся. Тож не дивно, що йому так не хотілося їхати, адже Ліна з Олеською йому ніколи не подобалися через їхню прямоту та звичку все говорити прямо в очі. Микита не вважає моїх дівчат людьми свого кола, адже він у нас народився в норкових пелюшках, він на «простих смертних» дивиться зверхньо і щиро не розуміє, що у мене з ними може бути спільного.

З Микитою ми знайомі від самого дитинства, я знаю його як облупленого. Наші батьки обертаються в банківській сфері, заробляючи там свої мільйони, зміцнюючи обраний клан олігархів. Коли нам було років по десять, вони вже тоді типу жартома дражнили нас «нареченими», а три роки тому Микита запропонував мені вже офіційно стати його дівчиною. Батьки, обалдівши від щастя, закотили на честь цієї події грандіозну вечірку, мліючи від мрії, що Обертинські та Козаченки обзаведуться спільними онуками. Ось тільки що я, що Микита – все шукаємо причину, аби відкласти дату весілля. Хто в наш час в свої двадцять чотири роки хоче пов'язувати себе узами шлюбу? Ніхто! Але справа навіть не в цьому. Навіть зараз, стоячи поруч, ми не торкаємося один одного. Микита приклеївся до своєї ненаглядної машинки, а я зберігаю відстань витягнутої руки. У нього не виникає бажання мене обійняти, а мені й не треба. Мені не подобається, як він цілується і я вже третій місяць поспіль «морожусь» від його натяків забратися в ліжко. Не хочу, хоча трахатись він вміє, саме він став моїм першим і як всі думають єдиним, але ... головна причина в тому, що я його не кохаю. Та й він не вмирає від любові до мене. Ми просто жертви обставин, заручники грошової імперії наших батьків. Тому що у шоколадного життя є побічні наслідки, ти не тільки улюблена дочка або син, ти ще й вигідне вкладення, вливання та гарантія безбідної старості наших предків. Єдина людина, кого боїться Микита Обертинський - це його батько. Там такий ексклюзивний деспот, що я теж побоююсь Віктора Миколайовича. Тому ми з Микитою знаємо, що одного разу нам все-таки доведеться зіграти пафосне весілля, народити, як мінімум, парочку діточок, і впевнено зображати щасливу сім'ю. Як, наприклад, це роблять мої батьки. У мого татуся є коханка, але мама вперто робить вигляд, що ніякої іншої жінки в житті її чоловіка не існує, і що у нас все добре. Не здивуюся, що у Микити теж є подружки. Швидше за все, адже він міг би запросити мене з собою на відкриття Ромчиного клубу, значить, він там буде з черговою «соскою», як називає Олеська дівчат з накачаними філером губами. 

Але я навіть не засмучуюсь, що поки я буду гостювати у Ліни в Радселі, пораючись з хрещеником, мій милий буде відриватися та запалювати, навіть не згадуючи про мене. Мене це не засмучує, мене це дратує. Злить, що я колись вірила, що існує кохання, вірність та інша романтична нісенітниця. Напевно, нам з ним буде легко удавати ідеальну сім'єю, тому що у нас немає щодо цього ніяких очікувань, а слідувати за шаблонним сценарієм завжди просто. Люди нашого кола ведуть подвійне життя і це вже стандарт. Як каже моя рідна тітка: «народжувати дитину потрібно не від коханого чоловіка, а від того, хто зможе цю дитину забезпечити». Ось і вся філософія. Навіщо морочитися! 

Як же я сумую за дівчатами, хочу вирватися, щоб ненадовго відчути себе вільною! Щоб обличчя відпочило від масок та натягнутих посмішок.

- Коли повернешся? - гарненьке обличчя Микити розтягується в ледачій усмішці, це він так зображує ніжність. Відштовхується від своєї зацілованої машинки і підходить до мене. З чого це раптом?

- У понеділок. Погостюю у Ліни, вона там зовсім зів'яла, розворушу її трохи, - відповідаю я і підозріло кошуся на його руки. Спочатку він стиснув мої плечі, потім прилаштувався долонями на моїй талії, а після подумавши, ковзнув правою рукою трохи нижче, стиснувши мою сідницю.

- Улько, ти ж знаєш, що ти дуже красива?

- Ага, мені це твердять всі мої двадцять три коханця, - пирхаю я. Що це почуття провини? Або помітив, що хтось із моїх спостерігає за нами з вікна?

- Я серйозно! Батько знову вчора чіплявся з питаннями про весілля, - ах, он воно що. Тільки не думай мені сказати, що ти погодився і вибрав дату! - Може, махнем на тиждень в наш будиночок в Карпатах?