Глава 10. Перли

Мара витягла баночку з сумки. На склі лишалися жирні сліди від її пальців, паперова наклейка біля кришки відклеїлася з одного боку. Інар наблизився настільки, щоб роздивитися її в тьмяному світлі порту, але з води не вийшов. Тут, біля берега, його хвіст зачіпав каміння; він утримувався на місці рухом руки, звичним Марі з дитинства.

— Це друга, — сказала вона. — Першу майже витратила.

— Ти тут чотири дні.

— Мені треба мазати велику площу. Рута попередила.

Інар підняв очі від банки.

— Я знаю, що вона сказала. Я не знав, як це виглядатиме.

Мара поставила баночку на камінь, бо не хотіла, щоб він упустив її у воду, а тоді зрозуміла, що він і не простягав руки. Під светром свербіла спина. Вона перемістилася з одного краю каменя на інший; дрібні нерівності боляче торкалися п’ят.

— Я купила ще. Тепер знаю, де її роблять.

— Скільки коштує?

Вона назвала суму. Інар не знав людських грошей, тож Мара пояснила через плату за кімнату й кількість днів, на яку їй вистачить того, що дала Рута. Поки вона говорила, Інар дивився на воду біля її ніг. Мара впізнала цей вираз: так він слухав, коли підозрював, що вона пропускає найважливіше.

— Золото бабусиної прикраси, — сказала вона нарешті. — Я продала оправу. Камінь залишила.

Він повільно видихнув. Його обличчя змінилося більше, ніж тоді, коли він побачив тріщину.

— Та застібка була в неї ще до твого народження.

— Вона подарувала її мені.

— Я пам’ятаю.

Мара чекала, що він скаже про матір. Про те, як дивуватимуться всі вдома, коли дізнаються, що вона пішла, не залишивши жодного пояснення. Він уже казав їй це біля західного виходу й мав право сказати знову. Натомість Інар попросив показати ногу.

Вона опустила ступню у воду. Він обережно взяв її за щиколотку, втримав вище хвилі й нахилився до тріщини. Його пальці були холодними. На мить Марі захотілося, щоб він просто потримав її так, поки перестане пекти, але Інар бачив лише рану.

— На другій теж є?

— Починається. На спині гірше.

Він відпустив її ногу, піднявся трохи вище й торкнувся краю светра. Мара притримала тканину.

— Тут видно з причалу.

Інар озирнувся. Світло було далеко, та вона мала рацію. Він повернувся нижче у воду.

— Рута сказала, що це триватиме все життя?

— Так.

— І ти все одно погодилася.

— Так, Інаре.

Під водою він зрушив камінець, і той кілька разів сухо вдарився об скелю. Мара знала, що він сердиться. Їй не хотілося виправдовувати рішення, якого вона не змінювала б і зараз, хоча ноги боліли й грошей лишилося менше, ніж вона очікувала.

— Рута могла дати тобі більше, — сказав він. — Могла пояснити, скільки тих банок потрібно за місяць.

— Вона дала мені ціни. Я тоді їх не розуміла.

— Вона розуміла.

Мара зітхнула. Їй самій було за що дорікнути відьмі, але від Інара закид прозвучав так, ніби хтось позбавив її права вирішувати. Вона взяла баночку з каменя і поклала назад до сумки.

— Не роби з Рути винну за мою згоду. Вона не тягла мене до печери.

— Ти вважаєш, що я цього не знаю?

Вони обоє замовкли. Маленька хвиля пробігла між каменями й намочила залишений вище черевик. Мара потягнулася до нього, але Інар дістав швидше. Він поклав черевик на сухий виступ, наступний перевірив рукою й теж посунув подалі від води. Ця дрібна послуга чомусь розсердила її більше, ніж слова.

— Ти прийшов мене переконувати повернутися? — спитала вона.

— Куди? — Інар підняв голову. — Рута хоч щось приховала про це?

Мара притихла. У печері відьма сказала чітко: зябра не повернуться, хвіст теж. Але до цієї хвилини вона не чула, як це звучить у голосі когось із дому.

— Ні. Не приховала.

Інар провів рукою по мокрому волоссю. Краплі збігли з його пальців на камінь, де сиділа Мара.

— Тоді припини питати мене про повернення. Я прийшов, бо чотири ночі чекав, чи ти покажешся біля берега. Мені треба було знати, що ти дісталася сюди живою.

Він сказав це сердито, без прощення за те, як вона пішла. Мара дивилася на його плече з давнім світлим рубцем. Інар отримав його під час шторму, коли допомагав їй витягнути Адріана. Вони тоді разом винесли чоловіка на берег і разом вернулися під воду. Після всього, що сталося, це був майже нестерпний спогад про звичайну спільну дію.

— Я жива, — сказала вона.

— Бачу.

Він відступив на глибину, де хвіст уже не чіпляв дна. Мара подумала, що він зараз піде, і зісковзнула з каменя. Вода сягнула їй вище колін. Вона відчула, як шкіра на боках перестала тягнути хоча б на кілька хвилин. Інар побачив, що вона пішла слідом, і повернувся.

— Стій там. Далі глибоко.

Він пірнув. Мара лишилася сама з банкою мазі й мокрими черевиками. У порту гукнули когось на ім’я; відстань дозволяла розібрати тільки роздратований тон. Вона рахувала не секунди, а довгі вдихи. Коли Інар знову виринув, у його руці був маленький мішечок із щільно затягнутою горловиною.

— Я залишив його за скелею, — сказав він. — Не знав, чи зможу тобі віддати.

Мішечок упав їй у долоню. Усередині перекочувалося кілька твердих предметів. Мара розв’язала вузол: три перлини, різні за розміром, і стара золота монета з потертим краєм. На одній перлині було видно дрібну нерівність, інша давала гострий відблиск навіть у слабкому світлі.

— Звідки монета?

— Із вантажу на північному схилі. Того, який ти називала «купою заліза», поки Тейр не знайшов там свисток.

Мара мимоволі всміхнулася. Свисток досі був у хлопчика; він вирішив, що так відлякуватиме допитливих риб, і страшенно ображався, коли дорослі сміялися. Вона не запитала, як він там тепер. Не знала, чи витримає відповідь.

— Я не візьму, — сказала вона, затягуючи мішечок. — Не треба за мене платити.

Інар не відвернувся, хоча на це схожі слова він уже чув від неї вдома.

— Я й не плачу за тебе. Ти сказала, що купила мазь. Я хочу, щоб ти могла купити наступну.