Глава 9. Перший рахунок

На третій день у місті Мара навчилася розрізняти, котрий із двох дзвонів на сусідній вулиці сповіщає про відчинення крамниць. Другий лунав пізніше і належав церкві; до нього пані Ганна вже встигала поставити чайник, посваритися з ним за повільність і відчинити кухонне вікно.

Мара спустилася по гарячу воду з баночкою Рути в кишені халата. На дні лишилося менше, ніж вона думала. Першого ранку їй здавалося, що мазі вистачить надовго: вона брала її кінчиком пальця. Тепер на боках шкіра вбирала жирну речовину швидко, а над п’ятами, там, де шкарпетки торкалися взуття, утворилися тверді краї. Учора вона ходила берегом за вказівниками, намагаючись запам’ятати місто, і ввечері зняла черевики з полегшенням, якого соромилася перед порожньою кімнатою.

— У тебе є сніданок? — спитала Ганна, дістаючи чашки.

— Булочка лишилася.

— З учора? Вона ж кам’яна. Я зробила яйця, бери одне.

Ганна не чекала вдячності й поставила тарілку поруч із чайником. Мара взяла яйце, хоча збиралася зекономити власні гроші і на сніданку теж. Раніше їй ніколи не доводилося вираховувати, скільки разів вона може поїсти до наступного понеділка.

На банці була наклейка з друкованими рядками. Рута ще в печері показала їй, де на ній назва, але Мара не могла зайти до аптеки з одним лише спогадом про розташування букв. Вона загорнула банку в хустину, поклала до сумки й після сніданку попросила Ганну прочитати напис.

Господиня примружилася поверх окулярів.

— Зволожувальний склад, виготовлений на замовлення. Тут номер і назва аптеки. Ти там була?

— Ще ні.

— Це біля старого ринку. Показати на карті?

Ганна взяла телефон. Мара побачила на екрані вулиці, що розходилися від крихітної синьої цятки. За мить господиня відклала його й назвала орієнтири: ринок, годинник, крамниця тканин із зеленою вивіскою. Мара повторила їх уголос. Вона звикла питати дорогу й уже знала, що після третього повороту краще попросити когось повторити напрямок, ніж удавати, ніби запам’ятала все.

В аптеці довелося чекати, поки жінка перед нею вирішить, яку з двох упаковок пластирів узяти. Мара поставила банку на прилавок так, щоб аптекарка бачила наклейку, і попросила ще одну таку саму.

Аптекарка повернула банку, прочитала номер, потім дістала товсту папку.

— Склад робимо тут. Зараз лишилася одна готова порція. Наступну можна замовити на четвер.

Вона назвала ціну. Мара попросила повторити, хоча почула з першого разу. За одну банку виходило майже стільки, скільки за кілька ночей у Ганни. Золото з бабусиної прикраси перетворилося на певну кількість таких банок, і ця кількість була набагато меншою, ніж Мара уявляла, коли складала купюри до сумки.

— А меншого розміру немає?

— Можна зробити половину порції під замовлення. За роботу все одно платите. Вигідніше цілу.

Мара купила готову. Аптекарка обернула її папером і простягнула чек, на якому Мара не розуміла жодного рядка. Вона сховала його разом із копією договору про кімнату. Якщо колись доведеться питати, куди пішли гроші, принаймні залишиться папір.

На виході з ринку стояв лоток із гарячою їжею. Мара підійшла, вдихнула запах смаженої цибулі, прочитала по жестах продавця, що черга починається з іншого боку, і так само непомітно відійшла. Голод не зникав від того, що вона вирішила його не помічати.

Увечері вона розлила теплу воду в таз, який дозволила брати Ганна, і обережно промила ноги. У новій сорочці шви не дряпали спину, проте зміна одягу не зупинила того, що відбувалося зі шкірою. На лівій п’яті біля потовщеної ділянки відкрилася тонка тріщина. Коли Мара витирала ногу, на рушнику лишився крихітний червоний слід.

Вона поставила нову банку поруч зі старою, яку сподівалася спорожнити пізніше. Відкрила стару, зібрала рештки з-під кришки й розподілила по шкірі. Їй хотілося знайти Руту й спитати, як довго доведеться витрачати стільки. Вона не знала, де шукати відьму. Та й відповідь знала: Рута сказала «завжди» ще до перетворення.

Наступного дня Мара пішла до музею. Після розмови з Адріаном вона двічі проходила повз службові двері і щоразу залишала їх за спиною. Тепер купила найдешевший квиток у касі. Касир назвала їй годину закриття, накреслила час на папері й відразу зрозуміла, що Мара дивиться на позначку безпорадно.

— До шостої, — повторила вона.

У залі було тихо, лише двоє школярів сперечалися перед макетом корабля, чи можна було пронести через його люк бочку. Мара повільно обійшла вітрини. У маленькій посудині за склом лежав гребінь, зубці якого збереглися тільки наполовину. Поряд виставили малюнок того, яким він був колись. Вона довго дивилася на нього: у морі такі речі знаходили, торкалися й відпускали, не намагаючись повернути їм колишній вигляд.

Адріан з’явився з дверей для працівників, тримаючи під пахвою теку. Він упізнав її ще до того, як вона відвернулася від вітрини.

— Мара. Ви все-таки прийшли.

— Знайшла вхід для відвідувачів.

— Це вже більше, ніж удається деяким нашим постачальникам.

Він сказав це до неї, а посміхнувся чоловікові у дверях. Мара засміялася із запізненням: відьмин дар передав слова одразу, але жарт довелося розібрати окремо. Адріан не звернув на це уваги.

— Вам сподобалося щось? — спитав він.

Вона показала на гребінь. Адріан підійшов ближче, не зазираючи в підпис. Знав його напам’ять.

— Його знайшли на човні, який затонув біля східних скель. Тут звичайні речі переживають імена власників. Мені завжди цікаво, хто помічає саме їх.

Мара могла розповісти йому, скільки разів бачила той човен унизу і що східні скелі з морського боку мають іншу назву. Вона притиснула долоню до сумки, де лежав чек із аптеки, й спитала натомість, чи він уже з’ясував причину недавньої аварії.

— Поки є кілька версій. Нам ще бракує частини записів. А ви чому так кульгаєте?

Він помітив. Від гребеня до виходу Мара пройшла лише кілька кроків, але ступала на ліву ногу обережно. Вона роздратувалася через власне полегшення: хтось нарешті спитав.