Глава 7. Людське місто

Рута провела Мару до дороги й показала будинок із червоною черепицею, за яким треба було звернути. Далі вони не пішли разом: відьма сказала, що в місті її знають і краще не приводити нову пожилицю просто до дверей. Вона ще раз торкнулася кишені, де лежала адреса, переконалася, що папірець на місці, й повернулася до стежки над морем.

Мара дивилася їй услід, поки Рута не зникла за камінням. Потім рушила до червоного даху.

На дорозі кожен крок вимагав домовленості з ногами. Камінь змінився шорстким покриттям, зручнішим для черевиків, зате нахил усе ще тягнув тіло вперед. Мара обійшла припаркований автомобіль надто близько до стіни й зачепила сумкою дзеркало. Воно склалося з сухим клацанням. Вона випростала його, озирнулася, чи хтось бачив, і пішла далі, вже тримаючись подалі від машин.

Будинок із черепицею знайшовся швидко. За ним було два повороти. На одному стояла табличка із синім тлом, на другому — невелика крамниця й вузька вулиця, що пахла смаженою рибою. Рута сказала звернути біля крамниці. Мара повторила маршрут подумки й дійшла до дверей із зеленими рамами, які відьма описала. Адресу на папірці вона все одно перевірити не могла.

Відчинила жінка з коротко підстриженим сивим волоссям. На ній був халат поверх звичайного одягу й окуляри, які вона зсунула на чоло, щойно побачила гостю.

— Мара Левен?

— Так. Мене прислала Рута.

— Вона попередила. Я думала, ти приїдеш автобусом.

Мара глянула на дорогу за спиною. Вона бачила автобуси біля причалу, але з автобуса не виходила.

— Я пройшлася пішки.

— Зі станції? Тоді тобі справді треба сісти.

Жінка відступила, пропускаючи її до передпокою. Під ногами лежав килимок, на якому треба було витерти черевики. Мара зрозуміла це після того, як господиня сама двічі провела підошвами по ворсу. Вона повторила рух. Черевики справді були в пилюці.

— Я пані Ганна. Кімната нагорі. Спершу покажу, де вода й кухня, щоб потім не питала щоразу.

Сходи стали неприємним відкриттям. Мара бачила їх учора на дорозі, але здалеку не уявляла, що кожен наступний крок треба робити вище за попередній. Вона сперлася на поручень. Пані Ганна піднімалася неквапно й нічого не зауважила, поки Мара на останній сходинці не вдарилася коліном об дерево.

— Ти в порядку?

— Так. Нові черевики.

— А, буває. У мене від них і тепер ноги ниють, хоч я вже й старша за ці сходи.

Кімната мала одне вікно на подвір’я. Там росло невисоке дерево з нерівно підстриженими гілками, стояли три металеві відра й сушилася простирадло. Ліжко займало майже весь простір між шафою і столом. Мара торкнулася ковдри. Вона була суха, м’яка й пахла пральним засобом, якого Мара раніше не знала.

Пані Ганна поставила на стіл склянку води. Мара пила дуже повільно. Вода здавалася прісною й дивно легенькою; від першого ковтка нічого не сталося, але вона все одно чекала неприємного наслідку.

— На перший тиждень Рута домовилася, — сказала господиня. — Далі розрахунок щопонеділка. Ось папір: тут ціна, час, коли зачиняю зовнішні двері, і моє правило про гостей. Підпиши, якщо все підходить.

Вона поклала перед Марою аркуш і ручку. Мара впізнала своє нове ім’я у верхньому рядку тільки тому, що Рута показала його на документах. Решта була щільною низкою знаків. Вона дивилася на папір достатньо довго, щоб пані Ганна знову надягла окуляри.

— Може, щось неясно?

Мара могла попросити прочитати все. Так зробила б обережна людина. Вона подумала про те, що тоді доведеться пояснювати, чому не здатна прочитати навіть дату.

— Правило про гостей, — сказала вона.

— Ніхто не залишається на ніч без попередження. І двері з вулиці я замикаю об одинадцятій. Якщо повертатимешся пізніше, бери ключ. Решта — як домовлялися з Рутою. Хочеш, прочитаю весь текст?

Господиня запропонувала це спокійно, без цікавості. Мара кивнула. Ганна прочитала аркуш від початку до кінця, кілька разів спинялася, щоб пояснити слово. За місяць плата мала зрости; у перший тиждень входили чиста білизна й користування кухнею. Умову про зростання Рута не згадала. Мара спитала, чому. Пані Ганна показала на цифру, обведену ручкою, і пояснила, що взимку опалення коштуватиме дорожче.

— Якщо тобі не підходить, пошукай інше місце, — сказала вона. — Перший тиждень усе одно оплачений. Я не триматиму тебе силою.

Мара подивилася на порожні рядки внизу. Вона ще не вміла написати своє нове прізвище. Рута навчила її виводити підпис, складений із кількох рухів, але це не було письмом у тому сенсі, в якому ним користувалася господиня.

— Підходить, — сказала Мара й підписала.

Ганна віддала їй копію. Мара склала її в сумку окремо від адреси. Уперше за день вона відчула, що черевики тиснуть не так сильно, як думка про цей аркуш. Рута допомогла їй знайти двері, але далі кожен папір доведеться комусь показувати й вірити, що їй прочитали саме те, що там написано.

Коли господиня пішла, Мара зачинила двері й сіла на ліжко. Сорочка прилипла до спини. Вона зняла її, обережно провела пальцем під лопаткою й відчула шорстке місце, якого вранці ще не було. На боках шкіра натягувалася під час кожного повороту. Мара дістала банку, нанесла мазь, як показувала Рута, й почекала, поки вона вбереться, перш ніж надягти сорочку назад. Руки після цього стали жирними. Вода з крана змила мазь із долонь, але пальці ще довго ковзали по тканині.

Вона не збиралася відразу виходити з кімнати. Проте вікно виходило не на море, а на чуже подвір’я, і тиша тут не була схожа на домашню. За стіною хтось пересунув стілець. На вулиці різко загальмував автомобіль, пролунали два голоси, двері зачинилися. Мара не могла визначити відстань за звуком так, як у воді. Їй увесь час здавалося, що хтось поруч.

До обіду вона знайшла крамницю з їжею. Уздовж полиць лежали речі в упаковках, які треба було впізнавати за малюнком. Мара взяла хліб, яблука й пляшку води. На касі їй назвали суму. Вона не знала, чи та правильна, і не могла звірити її з цінниками на полицях. Віддала гроші, отримала решту й перерахувала монети вже надворі, притулившись до стіни.