Глава 5. Відьма на відмілині

Про відьму Мара запитала в матері, коли та розбирала старі мотузки для ремонту сітей.

— Яку саме? — спитала мати.

Мара не знала, що їх може бути кілька. Вона згадала ту, яка жила за західною відмілиною і колись допомогла людині вибратися з печер. Так про неї розповідали діти, коли хотіли налякати молодших.

Мати поклала мотузку.

— Хто тебе послав до неї?

— Ніхто. Тейр сперечався з приятелями, чи вона існує.

Брехня прийшла надто легко. Мара бачила, що мати не повірила, але та відповіла тільки, що відьма існує й що діти прикрашають майже все, окрім відстані до її житла. Туди вела довга мілина без доброго укриття від човнів. Колись відьма жила серед них; чому пішла, мати не розповіла.

— Не ходи туди з Тейром, — сказала вона.

— Не піду.

Мара взяла в неї пошкоджену сітку й дов’язала вузол, який мати залишила. Вона могла запитати, за що відьму вигнали. Замість цього спитала, чи потрібні сестрі нові грузила. Мати простягнула їй готовий кошик і більше про відьму не заговорила.

Наступного ранку Мара вирушила сама. Після шторму на відмілині лежали водорості, дошки й білі шматки пінопласту. Довелося триматися ближче до дна: на поверхні кілька рибальських човнів чекали погоди, щоб вийти в море. Один повільно проходив над нею, і Мара лежала за кам’яною брилою, поки не стих двигун.

Вхід до печери вона знайшла за тонким струменем теплішої води. Камінь тут був світлий, подекуди гладкий, ніби його довго терли руками. Перед входом стояли дві чаші з різними черепашками: у першій лежали порожні, у другій живі, щільно закриті. Мара не знала, чи це припаси, чи попередження не заходити без дозволу.

— Ті, що зліва, можна брати, — сказали з печери. — Якщо дуже хочеться тягти додому порожні мушлі.

Відьма сиділа за кам’яним столом і вирізала щось із темного дерева. Мара чекала потворного обличчя або очей, що світяться в темряві, і їй стало соромно за це очікування. Перед нею була жінка з міцними руками, сивиною біля скронь і старою подряпиною на нижній губі. Її хвіст починався трохи нижче, ніж у Мари, а луска на ньому була нерівною. Відьма відклала різець і здула дерев’яний пил із пальців.

— Якщо тебе прислала рада, я знову не братиму їхні кріплення. Минулого разу половина розсипалася в руках.

— Рада не знає, що я тут.

Відьма оглянула Мару уважніше.

— Тоді назвися.

Мара назвала ім’я матері й своє. Відьма його впізнала, але не сказала, звідки. Показала на місце біля столу. Мара не сіла.

— Ти вмієш змінювати тіло?

— Це залежить від того, хто питає і яке тіло хоче отримати.

— Людське. Для мене.

Відьма підсунула різець далі від краю. Лише тепер її руки завмерли.

— Надовго?

— Назавжди.

— Назавжди — це не варіант тривалості, — сказала вона. — Це варіант втрати. Кого ти хочеш знайти на суші?

Мара могла сказати, що її цікавить людський світ, що вона врятувала чоловіка й відповідає за небезпеку, яку створила для моря. Усі ці речі теж були правдою. Та вона припливла сюди не заради них.

— Чоловіка. Його звати Адріан.

Відьма нахилилася до столу. З дерев’яної заготовки в її руках мав вийти гребінь. Вона провела пальцем по ще грубому зубцю, наче перевіряла, чи не залишила задирок.

— Він просив тебе прийти?

— Він не знає, що я існую.

— Пам’ятає, як ти його врятувала?

— Не знаю.

— Тоді тобі доведеться вислухати все уважно. Я не люблю, коли потім кажуть, ніби не попереджала.

Вона підвела Мару до внутрішньої частини печери. Там вода доходила до вузького уступу, за яким починалося сухе каміння. На ньому стояли людські банки, складені одна на одну, тканина в прозорому пакеті, коробка з металевими застібками й черевики. Мара бачила черевики сотні разів на причалі, але тут, без людських ніг, вони здавалися особливо незручними.

— Я можу дати тобі тіло, яке дихатиме повітрям і ходитиме по землі, — сказала відьма. — Воно не повернеться назад. У морі ти зможеш плавати, якщо навчишся, але більше не дихатимеш водою. Глибина стане для тебе смертельною, як для будь-якої людини.

Мара торкнулася краю кам’яного уступу. Зовсім поряд вода огортала її пальці; на сухій поверхні від них залишилися мокрі сліди.

— Що ще?

— Шкіра. Вона не буде тримати вологу так, як має. На ногах, спині, під одягом вона сохнутиме, грубшатиме й тріскатиметься. Спершу зможеш приховати. Потім, якщо перестанеш доглядати, болітиме навіть рух. Ось це тобі знадобиться щодня.

Відьма підняла одну з банок. Відкрила кришку, і Мара побачила густу мазь без помітного запаху. Жінка взяла трохи на палець, розтерла між долонями й змила в морі.

— Запас на початок я дам. Далі потрібні складники, яких я не можу діставати для тебе все життя. Частину купуватимеш у людей. Недешево. Наносити треба регулярно, особливо після води й на ділянки, де одяг натирає. Якщо шкіра трісне, одна банка не зробить так, ніби цього не було.

Мара думала про руки Адріана на поручні причалу, про те, як він поправляв ремінь сумки. Чи торкнувся б він її, побачивши тріщини? Це було питання, на яке вона не могла знати відповіді. Відьма, певно, бачила його на її обличчі, бо дала їй час мовчки роздивитися банку.

— Ти зможеш мене навчити говорити? — спитала Мара.

— Зможу зробити так, щоб ти розуміла людську мову й говорила нею. Ти чутимеш зміст і знатимеш, як відповісти. Але людські звичаї, жарти й натяки залишаться для тебе чужими, доки не навчишся сама. І написане ця магія не відкриє. Читати й писати доведеться вчитися окремо.

Відьма підняла аркуш із рівними темними рядками й показала Марі. Вона не могла навіть здогадатися, де закінчується одне слово й починається інше. Для неї папір залишався візерунком.

— А як я там житиму?

— Я приготую документи й історію, яку ти зможеш повторити. Будеш Марою Левен, жінкою з далекого прибережного селища. У паперах буде адреса, день народження, пояснення, чому ти не маєш близьких у місті. Я скажу тобі, що там написано. Людям не розповідай більше, ніж потрібно. Ці папери не навчать тебе купувати їжу чи переходити вулицю.