Глава 4. Те, що Інар сказав уголос

Зранку Інар приніс Мариній сестрі нові кріплення для сіток. Залишив їх біля входу, поговорив із нею про течію й збирався піти, коли Мара вийшла із задньої кімнати.

— Ти навіть не зайдеш? — спитала вона.

— Я вже зайшов.

Сестра простягнула йому порожній кошик, у якому він приніс кріплення. Інар узяв його, подякував і поплив у бік нижнього саду. Він не відвертався від Мари навмисне. Просто більше не залишався там, де раніше лишився б.

— Ви посварилися? — спитала сестра.

— Ще не встигли.

— Тоді поквапся. Я не хочу цілий день дивитися, як ти стежиш, чи він пропливе повз.

Мара взяла жмут мотузки й сіла працювати. Вона справді кілька разів поглянула в прохід, чим дуже розвеселила сестру. Тейр, який мав віднести готові сітки, зробив вигляд, що дорослих не слухає. Зате, виходячи, голосно повідомив, що Інар сьогодні перевіряє кам’яні якорі на старому схилі. Мара кинула йому вслід обірвану петлю; він спіймав її й нарешті усміхнувся.

Після роботи вона попливла на старий схил. Зустріла Інара там, де дно різко падало в темряву. Разом із двома іншими він підтягував кам’яний якір до місця: шторм зсунув його й натягнув прив’язану до нього сітку так сильно, що вона могла порватися під час припливу.

Інар побачив Мару, але не зупинив роботу. Вона взялася за вільний край мотузки. Втрьох вони втримували камінь, поки четвертий заводив його між виступами. Коли вузол був готовий, інші попливли до наступного якоря, а Інар залишився перевірити натяг.

— Тейр сказав, у тебе болить рука, — почала Мара.

— Уже майже ні.

Він розігнув пальці, показав їй долоню з червоною смугою від ременя. Вона пригадала, як він тримав Адріана в прибою, і захотіла торкнутися сліду. Інар прибрав руку до того, як вона зважилася.

— Учора я бачила чоловіка на пляжі, — сказала Мара. — Він нікого не привів.

— Ти вже говорила.

— І не шукав нас у воді.

— Можливо, він просто не знає, де шукати.

Інар потягнув якірну мотузку, перевіряючи вузол удруге. Рух був зайвим, і вони обоє це знали.

— Його звати Адріан, — сказала Мара.

— Це має мене заспокоїти?

— Я не для того тобі кажу.

— А для чого?

Вона могла відповісти, що ім’я корисне, коли треба повідомляти раді про небезпеку. Колись така думка переконала б і її. Тепер слова не йшли.

Поряд спустилася рибальська сітка. Не їхня — людська, важка й груба. Інар підтягнув Мару ближче до скелі, перечекав, поки сітка пройде повз, і тільки тоді відпустив. Вони відчули її здалеку: мотузки дряпали каміння, а зверху долітав низький стукіт двигуна. Зображення в каламутній воді ще не було, коли звук уже попередив їх про човен.

— Ти спершу ходила перевірити, чи він пам’ятає тебе, — сказав Інар. — Тепер знаєш, де він п’є, з ким працює і як його звуть.

— Я знаю трохи більше, ніж учора.

— Оце мене й непокоїть.

Мара відступила від скелі. Між ними плавало кілька зрізаних стебел, що їх зірвав зі схилу якір.

— Ти сердитий, бо я не сказала раді?

— Так. І через те, що ти знову туди ходила. Я сердитий не з однієї причини, якщо тобі потрібен точний перелік.

— Я не дитина, Інаре.

— Саме тому я не хочу розповідати тобі про небезпеку так, як розповідали Тейрові.

Він підняв кошик із інструментами, але Мара перегородила йому дорогу. Вона не планувала сварки. Уже чула, як їхні голоси змінюються, і все одно не могла його відпустити.

— Тоді скажи, що насправді думаєш.

— Ти вигадуєш за нього те, чого не можеш знати.

— Наприклад?

— Що він прийшов на пляж через тебе. Може, й прийшов. А може, шукав загублену річ або намагався згадати, як розбилося судно. Ти щоразу вибираєш одну відповідь і дивишся на нього так, ніби він сам її сказав.

Мара розлютилася від того, що він бачив її надто добре. Вона розповіла Інарові про берег, але ні разу не повторила вголос власних думок, коли Адріан повернувся туди сам. Інар усе одно їх упізнав.

— Ти нічого про нього не знаєш, — сказала вона.

— І ти теж.

— Я бачила, як він поводиться з людьми.

— Звіддаля. Ти навіть не чуєш їхніх слів.

Він сказав це тихо, без радості від перемоги. Мара глянула на слід на його руці. Вона знала Інара стільки років, що могла впізнати його голос у темряві по першій вібрації води. Зараз він говорив із нею як із чужою.

— Тобі б легше було, якби я ніколи до нього не ходила, — сказала вона.

— Мені було б легше, якби ти могла сказати, чого шукаєш, і не брехала собі.

— Я знаю, що ти думаєш про нас.

Інар аж здивувався.

— Про нас?

Мара пожалкувала про слово, але вже не могла повернути його назад. Інар поклав кошик на камінь. Колись, коли вони були молодші, він спитав, чи не хоче вона жити з ним ближче до зовнішніх садів. Вона відповіла, що там шумно через човни й постійно треба лагодити проходи. Він погодився, і розмова ніколи не повторювалася. Мара вирішила тоді, що він говорив про житло. Тепер не була певна.

— Ти мені дуже дорога, — сказав він. — Це правда. Але я б говорив те саме, навіть якби не сподівався від тебе нічого.

— Ти не можеш цього довести.

— Не можу. Вирішуй сама, чи можна мені вірити.

Він забрав кошик. Цього разу Мара не зупинила його. Вона лишилася біля якоря, поки людська сітка зникла над схилом, а стукіт двигуна віддалився. Інар сказав жорстоку річ, не підвищивши голосу. Їй хотілося, щоб він хоч раз просто ревнував і не мав жодного іншого аргументу.

Ввечері мати покликала її допомогти відібрати молюсків для молодших дітей. Мара просиділа поруч довше, ніж було потрібно, і слухала, як мати розповідає про Тейра: той приніс з роботи обривок зеленої мотузки й заявив, що тепер розрізняє людські човни за звуком. Його мати заборонила йому перевіряти цю здатність за рифом. Усі троє посміялися. Мара теж, хоча думала про слова Інара.

Потім зайшла радниця. Вона забрала частину їжі для тих, хто чергував біля зовнішніх проходів, і спитала Мару про людину зі штормового судна. Чи вдалося їй після тієї ночі побачити човен рятувальників? На східному схилі тепер щодня працювали люди, і вартові хотіли знати, чи це та сама група.