Глава 2. Чоловік, якого море мало забрати

У поселенні гасили зовнішні світильники. Під час шторму їх завжди ховали в нішах, щоб уламки не розбили скло, а вартові обходили верхні проходи й відганяли дітей від тріщин, крізь які вода раптом ставала сильною. Мара допомогла зачинити одну з таких тріщин важкою решіткою. Потім повернулася туди, звідки було видно східний риф.

Інар чекав біля арки. Він нічого не сказав про те, що вона вже третій раз за короткий час дивиться в один бік.

Зверху доносилися удари, різні за силою й відстанню. Щось торкнулося каменя над ними, ковзнуло й пішло далі. До поселення принесло дерев’яну планку з двома зігнутими цвяхами. Вартовий зачепив її гаком і відніс від дитячого проходу.

— Воно розбилося? — спитала Мара.

— Носову частину вдарило об риф. Решту поки тримає на хвилях.

— Люди?

Інар подивився на неї.

— Я не бачив, скільки їх було.

Мара могла повернутися додому. Сестра ще не лягла б спати, Тейр, найімовірніше, удавав би, що спить, а мати залишила б їй частину вечері. Вона знала кожен поворот дороги до їхнього житла. Знала й те, що над ними в темряві зараз плавають люди, які цих поворотів ніколи не побачать.

— Я хочу перевірити зовнішній схил, — сказала вона.

— Там вартові.

— Вони дивляться на судно.

— Ти теж.

Він був сердитий, хоч говорив спокійно. Після Тейра цього дня Інар мав підстави думати, що вона розуміє небезпеку. Мара й сама не могла пояснити, чому не йде додому.

— Я тільки подивлюся, — сказала вона.

Інар пропустив її вперед, а тоді поплив слідом. Не тому, що погодився: він просто не збирався залишати її саму між уламками.

За внутрішнім рифом вони трималися нижче кам’яного уступу. Вода тягла до берега й одразу відкидала назад. Пісок здіймався з дна, потрапляв під луски, застрягав між пальцями. Інар вказав Марі на мотузку, що теліпалася перед ними, і перерізав її одним із робочих ножів. Кінець рвонувся вгору так швидко, що вдарив його по плечу.

На поверхні обернулося судно. Вони побачили темне днище, просвіт між хвилями й людину, яка трималася за борт. Її крик дійшов до них слабкою вібрацією, без жодного зрозумілого слова. Потім судно знову пішло за хвилю.

Мара кинулася вперед. Інар перехопив її за руку.

— За ним уже йдуть. Дивись.

На відстані миготіло ще одне світло. Менший човен шукав прохід до пошкодженого судна. Люди на ньому кричали й показували кудись у бік берега. Той, хто висів на борту, нарешті потрапив у коло їхнього світла. Мара побачила, як його підняли. Це зайняло всього кілька ударів серця; чекаючи під водою, вона встигла уявити, як він падає.

— Тепер назад, — сказав Інар.

Вони повернули до схилу. Там серед дощок і зірваних кріплень Мара помітила бліду пляму, яку течія притиснула до каменів. Вона спершу прийняла її за шматок полотна. Пляма ворухнулася.

Людина була зачеплена ременем за уламок поручня. Хвиля перекочувала уламок, але не могла звільнити його від кам’яного зубця. На чоловікові був рятувальний жилет; голова трималася близько до поверхні, а обличчя щоразу накривала вода. Одна рука звисала вздовж тіла. Друга безсило сіпнулася, коли поруч пройшла дошка.

Інар побачив його одночасно з Марою.

— Човен повернеться, — сказав він.

Човен шукав коло судна. Від місця, де вони стояли, його світло вже не було видно.

— Його тягне до каменів.

— Якщо ми піднімемося, він нас побачить.

Мара глянула на ремінь. Вода знову вдарила чоловіка об уламок, і його голова зникла під піною. Жилет витягнув її нагору. Він не намагався повернути обличчя.

— Мені потрібен твій ніж.

Інар затримав його в долоні.

— Мара.

Вона простягнула руку. Інар віддав ніж руків’ям уперед, а сам обійшов уламок з іншого боку. Мара вже знала, що почує від нього потім. Зараз їй треба було втриматися на місці досить довго, щоб не зачепити чоловіка лезом.

Перший розріз не вдався: ремінь вислизнув, а хвиля притиснула Мару до каменя. Інар уперся хвостом у дно й відштовхнув уламок на відстань руки. Мара просунула ніж між ременем і мокрою курткою чоловіка. Тканина піддалася. Уламок одразу забрала вода.

Чоловік залишився між ними, важкий і незручний. Інар підхопив його під плечі, але жилет задирався, заважаючи рухатись. Вони мусили сповільнитися. Навіть вивести його з хвиль на відкриту воду виявилося складніше, ніж розрізати ремінь.

— До човна? — спитав Інар.

Мара піднялася ближче до поверхні. Рятувальне світло було за рифом; люди не бачили цієї вузької смуги між камінням. Ліворуч лежав берег, невеликий пляж під темним схилом. Звідти починалася дорога до людських будинків. Вони могли дотягнути чоловіка до піску, сховатися і, якщо пощастить, покликати човен здалеку.

— На берег, — вирішила вона.

Інар не відповів, тільки поправив хватку. Чоловік кашлянув, але наступна хвиля змусила його знову замовкнути. Мара тримала його жилет за нижні ремені й, коли треба було, повертала так, щоб обличчя залишалося над водою. Один раз він розплющив очі й одразу заплющив; вона не знала, чи побачив щось, крім темного неба.

Дорогу до пляжу перекривала смуга прибою. Тут не можна було просто пливти швидше: хвиля підхоплювала всіх трьох і жбурляла вперед. Мара вперлася долонею в дно, пропустила найсильніший удар над собою і втратила ніж. Інар знайшов його в піску, засунув за пояс, а потім знову взяв чоловіка. Вони дочекалися, поки вода на мить відступить, і проштовхнули його за останній ряд каменів.

Далі Інар не пішов. Хвиля повзла піском, не залишаючи глибини навіть для повороту.

— Там уже маєш сама, — сказав він.

Мара потягла чоловіка за плечі. Жилет зачепився за щось на березі, вона звільнила його й посунула далі, вище мокрої смуги. Пісок під хвостом дряпав шкіру. Кожен рух давався незвично тяжко без води, яка підтримувала тіло.

Чоловік раптом схопив її за зап’ясток. Сила в його пальцях з’явилася невідомо звідки. Він дихав уривчасто, намагався підняти голову й дивився просто на неї.