Глава 1. Закон моря

Мара знайшла хлопця за звуком човнового мотора. Він ховався в щілині між двома кам’яними гребенями й так старанно притискав до грудей чужу річ, що не помітив її навіть тоді, коли вона пропливла над ним.

— Тейре.

Він здригнувся. З його рук вислизнула пластикова пляшка, ударилася об камінь і повільно попливла догори. Усередині метлявся жовтий папірець.

Мара перехопила пляшку за шийку. Такі речі після штормів приносило до рифу сотнями: шматки пакування, мотузки, іноді взуття, яке хтось загубив на березі. Ця була цілою, із закрученою кришкою.

— Віддай, — сказав Тейр.

Він був сином її старшої сестри, уже майже дорослим за морськими мірками й усе ще переконаним, що дорослі не вміють дивитися вгору. На щоці в нього чорнів свіжий синець. Мара підняла пляшку ближче до світла, яке проникало в ущелину.

— Де ти її взяв?

— Вона сама впала.

— І залишила тобі на пам’ять синець?

Тейр торкнувся щоки, наче тільки тепер згадав про неї.

Мотор урвався. Над щілиною пропливла тінь човна. Мара притиснула племінника до каменя і стала перед ним. Крізь воду долинув людський голос, потім сміх; слова губилися, але було чутно, як одна людина перекрикує іншу. Хтось кинув за борт недопалок. Той розсипався на поверхні дрібними темними крихтами.

Човен пішов до бухти. Тейр одразу спробував вислизнути.

— Мене не бачили.

— Ти цього не знаєш.

— Я був під днищем. Хотів подивитися на гвинт.

Він сказав це з тією особливою гордістю, з якою зізнаються в дурниці, що майже вдалася. Мара оглянула синець. Пропелер не залишив би його живим, а от весло чи край човна — цілком.

— Ти піднімався з ними?

Тейр відвів очі.

Мара відчула, як пляшка ковзає в її пальцях. Вона затиснула її міцніше й повела хлопця нижче, у темніший прохід між каменями. Тут вирувала течія, зате жодна людина з поверхні не могла розгледіти їхніх тіл.

На площі перед водоростевими садами саме лагодили обірвані після вчорашнього припливу сітки. Мати Мари сиділа на пласкому камені, розбирала вузли й віддавала короткі вказівки двом сусідам. Поруч у кошику лежали молюски, яких вона, певно, обіцяла приготувати на вечерю. Побачивши Тейра, вона залишила мотузку в руках.

— Що сталося?

— Він був біля туристичного човна, — відповіла Мара.

Тейр відкрив рота, але його бабуся вже дивилася на синець.

— Наскільки близько?

— Під ним, — сказав хлопець.

Мати Мари повільно опустила сітку. Сусіди перестали працювати. Один із них узяв кошик і відплив, делікатно не озираючись; другий лишився, бо сітка була його.

— Покажи, що приніс, — сказала мати.

Мара віддала пляшку. Тейр простягнув руку, але не насмілився торкнутися її, поки дорослі дивилися. Мати покрутила знахідку, провела пальцем по жовтому папірцю за прозорою стінкою й передала Марі назад.

— На що тобі це?

— Там, може, чиєсь ім’я.

— Ти не прочитаєш.

— Можна спитати в тих, хто ходив до берега.

— Саме про це йдеться, — сказала мати.

Тейр стиснув щелепи. Мара впізнала цей вираз. Її сестра так само дивилася на матір у сімнадцять, коли їй заборонили самій ходити крізь зимові течії. Потім вона виросла, народила Тейра й почала забороняти йому речі не менш охоче.

— Він повернувся сам, — сказала Мара. — Ніхто за ним не йшов. Я перевірила.

Мати подивилася на неї.

— А якби хтось ішов?

Це було питання, на яке в них усі знали відповідь. Люди давно навчилися залишати під водою камери й світло, ловити те, чого не збиралися їсти, і повертатися по дивне вдруге. Одного разу на східному рифі знайшли металеву клітку із цілою рибою всередині. Рибу ніхто не чіпав. За три дні клітка зникла.

— Покарання визначатиме рада? — спитала Мара.

— Так.

Тейр різко повернувся до неї. Він сподівався, що вона скаже щось інше. Мара хотіла б. Але синець на щоці болів менше, ніж могла б боліти порожня кімната його матері.

Інар знайшов їх коло входу до ради. Приніс із собою довгу смугу водорості, зав’язану кільцем, і простягнув її Марі.

— Твоя мати сказала, ти забула поїсти.

У кільці були загорнуті три щойно відкриті черепашки. Інар мав дивний талант з’являтися з їжею саме тоді, коли вона могла забути про неї до вечора.

— Моя мати сказала тобі це чи ти сам вирішив?

— Вона сказала значно більше. Я вибрав найприємніше.

Тейр уже плив попереду й удавав, що розмови не чує. Інар почекав, поки хлопець віддалиться.

— Що він зробив?

Мара показала пляшку. Інар не засміявся.

— Він був під човном?

— Так.

— Навесні він прив’язав до воріт саду людську ложку. Казав, вона красиво блищить.

— Чому мені ніхто не сказав?

— Сказали його матері. Ложку забрали.

Мара глянула на Тейра, який саме зупинився біля двох старших вартових. Тепер стало зрозуміло, чому він так уперто тримав пляшку. Може, хотів повернутися з доказом, що з людьми можна розминутися без біди; може, просто йому кортіло мати щось, чого не мав ніхто з друзів.

— Рада вже зібралася, — сказав Інар. — Ходімо. Поки він не вигадав розповісти їм про гвинт як про подвиг.

Мара з’їла одну черепашку по дорозі. Другу віддала Тейрові, коли той відвернувся від вартових. Третю залишила в руці, хоча голод не минув.

У ради були справи важливіші за підлітка з пляшкою, і від цього чекати виявилося ще гірше. З іншого кінця зали доносився спір про межу зимового збору; дві родини наполягали, що камінь біля розлому змістився і сад тепер належить їм. Тейр то притискав плавці до себе, то нервово ними ворушив. Його мати встигла приплисти до оголошення рішення і, не говорячи ні слова, зайняла місце поруч.

Пляшку поклали на камінь посеред зали. Найстарша радниця попросила хлопця повторити все від початку. Тейр цього разу розповів і про весло: чоловік ним гріб, коли мотор стих, а він підплив зовсім близько, щоб роздивитися руку. Весло вдарило його випадково.