24.

-Як це? Якого біса? – кричав Микита Дьомін, коли його виводили у кайданках з зали суду. Він не міг повірити, у те, що почув: арешт на шістдесят діб, без права внесення застави.

Адвокат, цей Димов, якого він, звісно, вперше бачив (звідкіля б в нього до цього був адвокат у Києві?), сказав, що подасть апеляцію. Це розумілося у такому випадку само собою. Але Микита просто не міг повірити. При батькових-то грошах?! Він точно знав, що в Україні існує те, що влада називала «проблемами із корупцією»; ну, для кого – проблеми, а для кого – можливості. До того ж, у професійності тутешніх поліцейських він теж сумнівався. Ну, затримали, буває. Але усе, що сталося потім? Тим більше, адвокат пояснив, що така швидкість підготовки документів, - це щось надзвичайне.

Але головним було інше. Андрій Павлович тихо казав, що, поки він тут займається … процесуальними моментами, інші шукають «виходи» - на Офіс генпрокурора, на суддю… Микита був упевнений, що знайдуть. Що його виручать навіть в останній момент. Навіть після того, як у судовому засіданні продемонстрували відео, зняте на нагрудну камеру поліцейського, коли той зістрибнув до підвалу, - сам Микита відвертається від скривавленої, підвішеної за руки людини, яку явно тільки-но бив… Що, принаймні, запобіжний захід буде без позбавлення волі. Хтось навіть встиг офіційно орендувати квартиру, щоб можна було розраховувати на домашній арешт, та адвокат надав договір для суду…

Але – не так сталося як гадалося.  Микита зрозумів, що виходу в нього немає. Принаймні, на найближчі дні. Та навіть не здогадувався, що це ще не усе…

Слідчий відправив на телефон Вікентія «плюсик», коли той їхав додому. Ну, як – їхав? У кінці робочого дня правильніше було сказати, що стояв у заторах. У такому режимі гібридне авто було найвигіднішим: палива не витрачалося. Тим більше, сьогоднішній пробіг був набагато менший за той, що був під силу «Фіскеру» на одній лише електриці. Власне, коли Вікентій їздив на ньому до сусідньої області визволяти Ніку, - це був перший випадок, коли запасу «електричного» ходу завідомо не вистачило б. У цьому й була перевага таких авто: при усіх принадах електромобіля для міста, вони не обмежували власника у далеких поїздках.

Зараз Вікентій, отримавши повідомлення та користуючись тим, що у даний момент нікуди не рухався, відкрив перелік контактів на своєму телефоні. У даному випадку – це був усього лише однокурсник, а не той, хто був йому зобов’язаний. Але працював він там, де потрібно, а саме – у Мн’юсті. Цьому відомству підпорядковувалися колонії та слідчі ізолятори, а Кирило опинився якраз на тій посаді, яка була зараз Вікентію потрібна. До того ж, під час навчання вони приятелювали, й Вікентій неодноразово казав, що не відмовить у допомозі, якщо що. Але сам ніколи нічого не просив. До цього дня.

-Щось сталося? – спитав Кирило, оскільки дзвінок був у трохи незвичний час.

-Можна сказати й так.

-Хтось сидить?

-Ні. Лише везуть. Обрали запобіжний захід. Кадр з Росії. Він … викрав та хотів зґвалтувати мою дружину. Не кажучи вже про інші «художества». – Вікентій вирішив не вдаватися у подробиці. – До того ж, він багато чого цікавого знає. А мені потрібно це знати також…

-То … чого ти хочеш? Щоб його..?

-Щоб його дуже налякали, але не калічили, якщо сам не нарветься. Ну … підібрати, скажімо, таку камеру … де будуть сидіти якісь колоритні українські націоналісти. У вас же там є такі, хто … або на війні начудили, або іще щось… Коротше, потрібно, щоб він залишився відносно цілим, але … пізнав усю глибину наших глибин.

-Зараз, кажеш, везуть? – Кирило, окрім усього іншого, терпіти не міг ґвалтівників. Якби ще він знав, що вчинив той же Микита більше, ніж рік тому… Саме з цієї причини Вікентій вирішив таких подробиць не розповідати. – А ну, давай мені його прізвище! – У своєму кабінеті співробітник Мін’юсту потягнув до себе ручку та аркуш паперу.

Через кілька хвилин, розриваючи зв’язок, Вікентій задоволено посміхнувся. А тут якраз почали рухатися машини попереду; він торкнувся педалі газу, й електричний двигун зрушив важке авто з місця.

-Що має зробити гість? Розповісти новини!

Муса радів, що Ніка після усього ще здатна жартувати. До того ж, усі, хто сидів зараз за столом на кухні Вікентія, - включно із Томою, - розуміли, що саме для цього він і приїхав. Окрім, звичайно, того, щоб побачити ту, яка виявилася єдиною родичкою, - а він вважав, що їх і немає в нього у цьому світі… Щодо світу іншого, - вихований мусульманином, Муса, після того, через що довелося пройти, вже не був упевнений.

-Що ж саме вас цікавить? – посміхнувся він.

-Дипломата упіймали? – спитав Вікентій.

-А як же? Приїхав, взяли тепленьким… Уся операція в них була спланована, щоб підгадати під його поїздку. Він мав вивезти … обох до Росії. А там … цей Тугарінов би просто зник, напевно. Ну, а із Нікою зрозуміло, що б було. Та не просто дипломат, до речі, а аж цілий заступник військового аташе. – Це означало, скоріше за усе, співробітника військової розвідки. А тепер, мабуть, іще й «подвійного агента». Але, якщо збираєшся підзаробити на стороні, та ще й, використовуючи дипломатичний імунітет для чистого криміналу, - маєш розуміти ризики. Вікентія та Мусу взагалі дивувало, що російське посольство досі працює у Києві, але … маємо те, що маємо, як казав перший український президент. А тим, що маємо, потрібно користуватися, коли випадає нагода. До того ж, обидва не цікавилися політикою, принаймні, якщо вона виходила за межі того, чим кожен з них займався. – Ну… А усе інше – подивитеся. – Муса поклав на стіл флешку, яку Вікентій сховав до кишені.