2.

-Нікуди не подінеться, - сказав Микита Дьомін. Звичайний на вигляд хлопець, звісно, дорого одягнутий. – Якщо не захоче … пекла.

Батько дивився на нього із часткою скепсису. Микола Дьомін сидів за величезним різьбленим письмовим столом, який зовсім, здавалося, не в’язався із сучасною архітектурою офісу. Але йому так подобалося, та було начхати на думку інших. Та й хто б тут критикував його смак? Точно вже не син, який, звісно, міг прийти до батька у будь-який час. До того ж, він працював у компанії.

-Невже така гарна?

-Мене інші не цікавлять!

-Ти, взагалі, розумієш, чого вартувало тоді прикрити усе це? Пощастило, що її батько копита відкинув. Ну от якщо вже захотілося … силою, невже не міг знайти таку, яку … не будуть прикривати?

-Іншу не хотів, - продовжував посміхатися син. Але голос його звучав жорстко. – І не хочу.

Батько хотів пожартувати про те, що кохання зле. Але розумів, що навряд чи це можна так назвати, до того ж, якщо бути чесним із самим собою, то сумнівався, що Микита на кохання здатний.  Бізнесмена навряд чи можна було б назвати поціновувачем російського шансону, - втім, як і якогось іншого музичного жанру, - але Микола Дьомін іноді слухав його, у вільний час або у машині, під настрій. І тепер пригадав рядки з пісні Олександра Новікова:

Не скажу, чтоб я ее любил,

Но хотелось мне, как мне ее хотелось…

 А отже, залишалося скористатися ситуацією.

-Щоб зробити, у разі чого, те, чим ти погрожував, теж доведеться вкластися…

-Мені здається, до цього не дійде. Вона здасться. А потім…

-Та знаю, я, що буде потім, - пробурчав Микола.

Звичайно, питав він в сина усе це про людське око. Насправді, фотографії Ніки Малік, його, з дозволу сказати, обраниці (ну, можна сказати, так і було: Микита її обрав, а думкою на це самої дівчини зовсім не цікавився), бізнесмен вивчив докладно. Та усе, що про неї було відомо, теж. І про її батька, нині покійного. З ним Микола колись зустрічався, - коли їх можна було назвати родичами. Але сестра його дружини, що вийшла за його тезку, Миколу Маліка, померла при пологах. З того часу спілкуватися особисто їм не було причини, а просто так витрачати час Дьомін не став би. Ділові відносини зберігалися, але із Маліком завжди контактував хтось з директорів дочірніх компаній.

Ну, а щодо сина ілюзій він давно не мав. І щодо того, що чекало на цю Ніку, якщо вона таки погодиться… Недаремно кілька місяців тому, коли у соцмережі обговорювали релігію, Микита написав, що ісламісти, наприклад, у Ірані, або афганські таліби, звичайно, дикуни, але у тому, що їхні жінки знають своє місце, таки щось є…

От і зараз Микита вийшов, отримавши якщо й не тверду обіцянку, але, принаймні, те, що йому дали зрозуміти: підтримка у здійсненні задуманого буде. Хоча й не розумів, а точніше, не замислювався, чому батько ухвалив таке рішення.

Вийшов та, звісно, не чув, як батько негучно, але зі злістю пробурмотів собі під ніс: «Йолоп! Бовдур!».

Не сказати, що зробити запропоноване Вікентієм було просто.

-Взагалі, щоб отримати громадянство, потрібно перебувати у шлюбі з українцем два роки, - пояснив він. – Проте є виняток: дозвіл на еміграцію. Тоді цей строк не застосовується. Теоретично, за іншим законом, для дозволу теж потрібні два роки. Але … ми доведемо, що, якщо є положення про виняток, то його й застосуємо. Й дозвіл дадуть.

-Ти певен? – спитала Ніка. Їй було зрозуміло, що вони ходять по тонкій кризі. Але, по-перше, розуміла: Кеша усе це робить не просто так. А, якщо вже вдався … до такого, то впевнений у собі, та в успіху. А по-друге… Їй усе одно нема чого втрачати.

-Я не просто певен, я вже … отримав обіцянку.

-Дорого? – Вона, звісно, знала реалії обох країн. Але отримала несподівану відповідь:

-Ані копійки. Дехто мені дечим зобов’язаний. Так от,  спосіб, насправді, добрий. Якби можна було зробити громадянство за територіальним походженням, взагалі б ніхто не підкопався. А так… Насправді, теж нічого вони не зроблять. Бо громадянство у такому випадку надається указом президента. Тебе «включать» у найближчий список, - якщо ми встигнемо усе зробити. В нас навіть є зараз таке поняття – «шлюб за добу»… От і скористаємося. А скасувати указ потім дуже непросто, і точно вже не будуть цього робити на вимогу з Росії.

-Ти так кажеш… Здається, надія є. – Ніка посміхалася, але погляд темних очей залишався серйозним. – Що потрібно зробити мені..?

-Летиш додому. Збираєш речі та документи. Я тобі скажу які… Вживаєш заходів, щоб вивести побільше грошей кудись … можливо, до Америки, але так, щоб мати доступ з будь-якого місця. Бо те, що залишиться у Росії, можуть спробувати відібрати, коли дізнаються… В тебе там є знайомий адвокат?

-Аякже? Ще з батьком працював. До речі, у Туреччині, де будинок залишився, теж…

-Турецький нам поки не потрібен. А вдома – залишиш йому довіреність на ведення усіх судових та інших юридичних справ. Та домовишся про усе, зокрема, щоб повідомляв, якщо щось відбудеться. У соцмережах поки нічого … про нас не пиши. І взагалі … про серйозні речі. Коли будеш повертатися … вже з літака напишеш, що хочеш від усього відпочити пару місяців. Відпустка, типу. Й зникнеш зі зв’язку. Непотрібно, щоб хтось про щось дізнався, поки ми цю справу не закінчимо, розумієш?