Глава 8

Можливо, це сон?

Вщипнула себе, але, на жаль, не допомогло. Отже, я справді зараз перед собою бачу… Макса.

Перша моя думка – він дуже змінився. Йому зараз має бути десь років двадцять шість, але виглядає він навіть старшим. Мабуть, все через невелику модну бороду, що робила його зовнішність більш брутальною, чи що. 

Я шукала ще відмінності… Наприклад, його світле волосся було трішки довшим, ніж п’ять років тому, але тіло було таким самим спортивним. Шкода… Я сподівалася, що карма нагородить його животиком, та світ все ж несправедливий. Була ще одна річ, яка залишилася незмінною – його очі. Зелені, виразні... Такі, що пробираються в саму душу. Я колись завжди в них губилася, тому й на мить загубилася зараз.

Коротше, маю визнати, що Казанова з роками став виглядати тільки краще. Тепер це дорослий привабливий чоловік, від якого реально важко відвести погляд. 

– Ну привіт, Кнопко, – сказав той, кого я всіма силами намагалася витіснити зі своєї голови. – Ти ще привабливіша, ніж я пам’ятаю.

– Привіт, Максиме, і тобі, – сказала розгублено, адже все ще не могла відійти від шоку. Розізлилася сама на себе за таку реакцію, тому далі промовила вже впевненіше. Навіть гордовиту усмішку видавила, щоб виглядати так, ніби мені все одно на цю зустріч. – А ти все не змінюєшся, як я бачу. І не називай мене більше Кнопкою. Мені не шістнадцять. Я вже доросла для такого прізвиська,

– Для мене ти завжди залишишся маленькою Кнопкою, Солю, – він розглядав мене жадібно, наче теж намагався знайти відмінності від тієї маленької Соломії.

А я й не сильно змінилася. Досі люблю вільний яскравий одяг, але навчилася комбінувати його так, щоб виглядало стильно, елегантно та жіночно. Волосся в мене відросло майже до талії і залишилося таким же хвилястим. Інколи я випрямляю його, але тоді стаю, ніби зовсім іншою дівчиною. 

– Ти помиляєшся, я не дозволю себе так називати, – відповіла йому з роздратуванням.

– О, все така ж бойова, як і раніше. Я в захваті! Ще більше радий своєму рішенню повернувся в рідні краї.

На це я тільки гнівно гмикнула, а потім розвернулася і пішла у бік виходу з двору, оскільки вирішила, що потрібно терміново забиратися від колишнього якомога далі.

– Це не кінець, Кнопко, я тепер не відстану, – це він зараз серйозно?! Після всього, що у нас було?!

– Тобі нічого не світить зі мною. Краще одразу це прийми, – вигукнула, відчиняючи ворота.

– Заб’ємося? – раптово почула за спиною.

– В якому сенсі? – не змогла змусити себе промовчати, тож обернулася і питливо подивилася на хлопця.

– Вже через місяць ти будеш моєю, Солю. А як ні, я поїду звідси назад в Англію, – нахабно промовив, наче ми розійшлися “друзями” і він має право до мене так звертатися.

– Можеш вже збирати свої речі, Максику, у нас нічого не буде, – я ледь себе контролювала, адже не могла повірити, що він мені зараз таке сказав.

– П’ять років тому ти теж так говорила, але не змогла встояти.

– Я виросла, більше не поведуся. Одного разу вистачило, – прикриваю очі, згадуючи, як важко перенесла наш розрив.

– Невже було так погано? Ніколи не повірю. Ти кохала мене, Кнопко, і досі кохаєш, я впевнений.

– Засунь собі свою впевненість в місце, на яке люди постійно шукають пригоди. Мені байдуже на тебе. В мене своє життя. І хлопець, до речі, теж є.

– Який ще хлопець? – Макс різко похмурнів, а я не стримала переможного погляду. Нехай відчує себе на моєму місці.

– Коханий і єдиний, – намагалася сказати так впевнено і зверхньо, як завжди мріяла, уявляючи нашу зустріч. – На все добре. Сподіваюся, будемо бачитися якомога менше. І не забудь про обіцянку, через місяць ти маєш поїхати.

– А це ми ще побачимо, Кнопко. Я не здамся так просто, – промовив зі своїм фірмовим підморгуванням. Раніше це мене приваблювало, але тепер – бісить!

Я лише похитала головою, а потім пішла геть. Досить з мене пустих обіцянок, вже наслухалася одного разу, тож більше не повірю.

У роздратованому стані я пройшла декілька метрів, а потім вирішила, що не можу все закінчити на цій ноті, тому великими впевненими кроками повернулася у двір Столяренків. Максим так і стояв на тому ж самому місці.

– Ти! – підійшла до нього близько і виставила перед собою палець, майже торкаючись його грудей. – Ти кинув мене п’ять років тому, а тепер так просто заявляєш, що я буду твоєю?! Я ненавиджу тебе, Максиме, чуєш? Не-на-ви-джу! Ясно тобі?! – в цей момент з неба почали капати перші краплі дощу, а з моїх очей – перші сльозинки, які я не могла стримати.

– Ясно сонце у небі світить, Кнопко, а я хочу виправити все,  – крізь зуби відповів Макс, а потім продовжив сиплим голосом. – Зрозумій, я можу мільйони разів просити вибачення, та не можу змінити минулого. Обіцяю, що більше ніколи не тебе не ображу, Солю!

В цей момент у нього спала маска впевненості і відкрилися справжні емоції – страх, біль, вина та щось, що я не могла ідентифікувати.  До цього я точно не була готова.

– Ні, не говори такого, – я похитала головою, обіймаючи себе руками, ніби захищаючися від усього світу. – Ти вбив мене, Максе, розумієш?! – майже перейшла на крик. – Я з неймовірними зусиллями відродила себе з попелу, тому більше ніколи не дозволю тобі знову з'явитися у моєму житті!