Глава 7

П’ять років потому

Соломія

– Вітаю, Солю! Ти це зробила! – радісно вигукнула Ніка, яка сьогодні теж прийшла мене підтримати на випуску з університету.

– Дякую-дякую, – радісно відповіла моїй блондинистій подрузі та колезі. – Не вірю, що нарешті не буде ніяких сесій та екзаменів. Можна буде просто спокійно працювати. Хоча, якщо чесно, відчуваю якийсь смуток. Ніби повністю відпустила дитинство.

– Це нормально, доню, – сказала мама, обіймаючи мене. – Всі через це проходять, – а потім на вухо додала. – Ти в нас велика розумничка. Ми дуже тобою пишаємося!

– Дякую, матусю, – швидко стиснула маму в обіймах у відповідь, стримуючи сльози. Потім не залишила без уваги й тата. – Ви точно не хочете затриматися? Побули б два дні в мене, а там разом поїхали б додому.

– Та ні, Солю, – сказав тато. – Завтра день народження у нашого головного лікаря, а ми запрошені на це святкування, тож не можемо затриматися.

– Ох, я й забула. Ну добре, що хоч цього разу розлука буде недовгою.

– Так-так, але, доню, може тоді ти поїдеш з нами раніше? Не хочу, щоб ти добиралася на громадському транспорті сама, – збентежено промовив тато. 

Він взагалі дуже став мене опікати. Ні, причина мені зрозуміла, але це вже іноді трохи давить. 

– Па, я з Олегом поїду, – відповіла, заспокоюючи його. – Він саме теж збирався до батьків, тому підлаштувався під мене вже.

Олег зараз теж живе в Києві. Ми за ці роки дуже зблизилися і він став мені не тільки братом, а й справжнім кращим другом. Але це притягнуло за собою й наслідки...

– Ааа, ну якщо Олег, то я спокійний.

Тато був задоволений, адже щиро вважав, що нас з Олегом поєднує не тільки дружба, а й романтичні стосунки. Я тисячу разів казала, що не сприймаю Олежика в цьому плані, як і він мене, та батьки забили собі голову цими думками і чекають, поки ми “нарешті зізнаємося”. Ми вже втомилися постійно доводити, що це не так, тому прийняли тактику просто не звертати уваги. 

Далі був спільний обід з мамою і татом, після якого вони одразу поїхали додому. Соромно, але після цього стало трішки легше дихати. Все ж за ці всі роки я звикла до самотнього дорослого життя.

Через годину я вже прибула додому, де мене радісно зустрів мій Щасливчик. Так-так, я не змогла залишити його в батьків. Зазвичай коти більше прив'язуються до будинку, але мій вже шестикілограмовий пухнастий улюбленець міцно прив’язався саме до мене, тому про розлуку й мови не йшло. Особливо враховуючи те, що я з першого курсу жила у власній квартирі, яку подарували мені батьки за успішний вступ на бюджетне місце. Ніби відчували, що я не захочу переїжджати з Києва після закінчення університету.

До речі, навчалася я на факультеті архітектури, будівництва та дизайну, а точніше – на кафедрі дизайну інтер'єру. Колись вперше мене зацікавила цим Ніка, а потім я й сама почала читати про цю тему все, що тільки можна. Захопилася нереально, тож коли прийшла пора вибору професії, навіть не сумнівалася, подаючи документи на бажану спеціальність.

Роки навчання стали для мене надзвичайно веселими та продуктивними, та й життя в столиці виявилося не таким вже й страшним. Я швидко звикла до Києва і тепер вважаю його своїм другим домом. Він заряджає мене енергією, допомагає прагнути розвитку, надихає. Я б назвала його ідеальним, якби не затори, що іноді просто виводять мене з себе. В рідному місті я могла за п'ятнадцять хвилин повільним кроком дійти будь-куди, а тут – одна дорога до роботи в мене займає близько години.

І так, я вже маю роботу. На третьому курсі Ніка, яка, до речі, стала моєю близькою подругою ще з першого року навчання, допомогла влаштуватися стажером в компанію, де сама працювала. Звісно, спочатку було важко опинитися серед професіоналів, та я не соромилася питати і вбирала досвід, як губка. Саме тому на четвертому курсі я перевелася на заочну форму навчання і повністю віддалася роботі. Без зайвого зухвальства можу впевнено сказати, що досягла немалих успіхів за такий короткий період часу. На сьогодні я вже маю за плечима досвід створення з нуля особистих проєктів, якими замовники були реально дуже задоволені. Ніка говорить, що в мене талант, але не знаю, чи справді справа саме в цьому, чи в моїй наполегливій праці всі ці два роки.

Коротше, я повністю задоволена своїм життям. А скоро ще й має приїхати Божена, яка хоче поселитися в столиці. Це дуже крута новина, адже я неймовірно за нею скучила. Вона у нас навчалася Польщі, а тепер буде крутим перекладачем у якійсь інвесторській компанії. Хоч ми й були порізно всі ці роки, та однаково залишилися близькими.

Отже, з друзями та роботою у мене проблем немає, а от в стосунках… Там глухий ліс. Не скажу, що мене це дуже засмучує, але бісить, що я точно знаю причину всіх любовних невдач. У неї навіть є ім’я – Макс.

Той, хто зрадив п’ять років тому, і той, хто досі не може покинути мого серця. Я ненавиджу його, але більше ні до кого не змогла відчути й крихти того, що відчувала до нього.

З того чорного для мене дня ми з ним більше не бачилися. Точніше, я бачила його всього один раз, коли приїхала разом із сім’єю Божени на випуск Олега. Це сталося через рік після нашого розставання. Чесно кажучи, в душі я все ще сподівалася, що він побачить мене, пояснить причину свого вчинку і більше не відпустить, але… Але мої сподівання не виправдалися.