Глава 6

Я відчувала, що це літо буде для мене особливим, але щоб настільки. Це стало справжнім сюрпризом. 

З появою у моєму житті Макса – все навколо, ніби стало яскравішим. Я насолоджувалася кожною миттю, стала більше посміхатися і найголовніше – майже навчилася себе любити і приймати такою, якою є. Коли тобі кожного дня повторюють, що ти особлива, надзвичайна та найкраща – починаєш у це вірити. Принаймні для рідних і для однієї особливої людини я така, а інші мене зараз не цікавлять.

Залишок нашого відпочинку в Карпатах ми з Максимом провели разом. Він постійно “викрадав” мене і ми знаходили нові цікаві місця. Друзі сміялися з нас і казали, що вони, мов потрапили у фільм про закоханих, та ми на це не зважали. Тільки Олег реагував на це якось нахмурено, ну й Аліна постійно дивилася на мене, наче я в неї останню пару босоніжок на розпродажі з рук вирвала. 

Я боялася, що коли ми повернемося додому, магія розвіється. Але ні. Вдома стало навіть краще. Ми постійно проводили час разом. Хлопці більше нікуди далеко не їздили, хоч і планували. Стало трохи соромно, що через мене, Макс не побачить багато з того, що запланував.  Я ж знала, відмовляється він точно через мене. Брати з собою не варіант, адже батьки не зрозуміли б. Вони й так дуже скептично ставляться до нашої пари.

Я одного разу навіть сказала Максу, що не потрібно відмовлятися від планів, на що він відповів: “Я приїхав сюди згадати Батьківщину, зрозуміти, чому її так люблять батьки. І зрозумів. Вона мені подарувала не тільки незрівнянні емоції, а й дещо більше. Я не збираюся гаяти ні одного дня. А подорожувати ми зможемо і в наступний раз.” Було приємно, та одночасно й гірко, адже я розуміла, що скоро моєму коханому доведеться поїхати. Не уявляю вже без нього себе, тож це для мене надто болюча тема.

Коли ти щасливий, не помічаєш, як швидко плине час. Ось ми тільки познайомились з Максом. Ось я називаю його Казановою і злюся на нього. А ось він вже став мені найближчим. Я дійсно зрозуміла, що кохаю Макса всім серцем. Зрозуміла, але йому про це не могла наважитися сказати. Та й він теж не починав розмов на цю тему. Нам добре разом, але цей момент – він насторожує. На нас чекають стосунки на відстані, а вони без кохання приречені на провал. Але у нас є ще майже три тижні до вересня, тож ще є час для зізнання.

Що ми робили весь цей час? Ой, багато що. Гуляли містом (тепер я знаю його вздовж і впоперек), їздили в обласний центр на музичний фест з Боженою та Олегом, ходили на озеро купатися, коли спека ставала нестерпною. Це все було вдень… А от ввечері та вночі, Макс пробирався до мене в кімнату. Досі не знаю, як він так легко на другий поверх залізав. Він так і не зізнався, а мені ну дуже вже цікаво. Загалом ми проводили разом майже 24\7. 

Ми стали дуже близькими, але далі поцілунків у нас нічого не заходило. Я знаю в теорії, що має відбуватися між чоловіком та жінкою в моменти пристрасті, та перейти до практики – страшно. Макс не наполягав ніколи, навіть не натякав, та я розуміла, що він дорослий і йому це необхідно. Що робити з цим? Гадки не маю. Можливо, потім я стану більш сміливою, але поки є як є.

І я б могла радіти життю, не думаючи про розлуку, але... Останнім часом Макс став дивним. Він часто занурювався у свої думки, менше жартував, виглядав занепокоєним. Звісно, я запитувала, що трапилося, але він лише відмахувався. Врешті-решт я перестала його задовбувати своїми питаннями. Вирішила, що скоріше за все він так переймається тим, що нам доведеться жити у різних країнах.

Тринадцятого серпня ми відсвяткували мій день народження. Зібралася велика компанія, серед яких, звісно, були мої батьки, Столяренки з Максом, хрещені батьки, бабусі з дідусями, ну й вся інша рідня. Застілля вийшло веселим та гучним. Давно ми так не збиралися, тож намагалися використати час разом на повну. Але найбільше мені запам’ятався інший момент.

Коли вже всі розійшлися, Макс як завжди заліз до мене через вікно. Під час вечері він знову був сам не свій. Можливо, йому було ніяково перед моєю сім'єю, яка його вже жартома почала називати "зятьком".

– Не втомилася, Кнопко? – спитав, коли я підбігла його поцілувати.

Тепер я вже не соромилася, адже знала, що маю на це повне право. Він відповів так, як відповідає завжди – нестримно та ніжно. Це змусило мене забути про всі інші думки.

– Ні, я чекала на тебе, – проговорила, а потім звичним жестом потягла його на ліжко.

– Я не міг не прийти, ти ж знаєш, – сказав, обіймаючи мене. – У мене для тебе подарунок.

– Ти ж вже подарував мені квіти і навушники, не вважаєш, що забагато подарунків для однієї мене?

– Ні, Солю, ти варта всіх подарунків на планеті, – серйозно промовив, а потім поліз в кишеню. 

В мене просто зник дар мови, коли він з невеликої оксамитової коробочки дістав неймовірної краси підвіску із золота. До неї був прикріплений кулон у вигляді сонця, що був прикрашений сяючими фіанітами.

– Боже… – я дивилася на прикрасу і не могла повірити, що Макс купив її для мене. – Це дуже приємно, але занадто дорого. Я не можу її прийняти.

– Можеш і приймеш, – сказав мій особистий Казанова, а після цього одягнув подарунок на мене. – Ти моє сонце. Мій особистий промінь тепла. Я хочу, щоб ця підвіска завжди нагадувала тобі про мене. Навіть… Навіть коли мене не буде поряд. Поки ти її носиш, я буду розуміти, що ти – тільки моя. 

Я нічого не сказала у відповідь, а просто поцілувала. Його слова – це не зізнання в коханні, але я розуміла, що вони означали саме це. Він відчуває до мене те ж саме, що й я відчуваю до нього, впевнена.