Глава 5

Коли приїхали хлопці, ми з Боженою саме поверталися з прогулянки додому. Подруга перша помітила машину свого батька, яку він на все літо передав у користування Олегу, тому зірвалася з місця, щоб привітатися з братом.

Моє ж серце забилося неймовірно швидко, очікуючи зустрічі з Максом. І ось він виходить, але… В наступний момент він розвертається і допомагає вийти з машини якійсь рудоволосій дівчині! Вона зовсім не спішила відпускати його руку і при цьому не переставала награно сміятися з кожного його слова. 

Я зупинилася посеред вулиці, мов вкопана. Сумувала ти, Соломіє, так? А от він часу дарма не гаяв. Вже знайшов собі новий об’єкт для залицянь.

– Солю, ти чому там стоїш? – зі ступору мене витягнув голос Олега.

Я начепила на обличчя фальшиву посмішку і пішла в його бік. 

– Вибач, задумалася, – відповіла і привіталася, обіймаючи його. В сторону Казанови не дивилася демонстративно.

– А мене? – звернувся той, кого я зараз менше за все хотіла чути. – Невже не сумувала?

– Аж ніяк. Привіт, Максиме, – холодно відповіла і не могла не помітити, як він насупився від мого тону.

– Ой, а це ваші сестрички, так? – писклявим голосом звернулася до хлопців їх знайома. Невже її не вчили, що не гарно говорити про людей в третій особі безпосередньо перед ними?

– Не мої, а тільки Олега, – моментально відповів Макс, не зводячи з мене очей.

– Познайомтеся, дівчатка, – не змовчав Олежик. – Це – Аліна, моя давня подруга. Аліно, а це моя молодша сестра по крові Божена, – вказав жестом на подругу, а потім й на мене, – і сестричка по душі – Соломія. 

– Дуже приємно, – прощебетала ця Аліна, але там ні грама щирості не було. – Максику, проведи мене в будинок, я вже хочу скоріше в душ сходити після дороги. 

– Тебе Олег проведе, – не повівся на її слова Казанова, хоч я й здивувалася цьому. – Я заберу поки зайві речі з машини. 

– Але ж, Максику, я з тобою хочу, – не відставала ця “прилипала”. Каюся, не втрималася і закотила очі. 

– Ходімо, Алінко, – Олежику очевидно набридло за цим спостерігати. – Все ж це мій будинок, тому буде краще, якщо я все покажу. 

– Ну добре, – очевидно, що такий розвиток подій рудій не сподобався, але навіть вона розуміла, наскільки дивно було б і далі свої капризи демонструвати.

– Я з вами, – за ними швидко пішла Божена, підморгнувши мені на прощання.

– Солю, завтра о шостій ранку виїжджаємо, будь готовою, – прокричав Олег з порогу, але відповіді від мене так і не дочекався. Аліна повністю заполонила собою його увагу.

І от за ідеєю ми мали б залишитися з Максом удвох, але в мене вже були інші плани. Тож як тільки за Боженою зачинилися двері, одразу зірвалася у сторону свого будинку.

– Кнопко, почекай, – одразу почула за спиною, тому пришвидшилася. – Солю, ти знову бігати почала? Мені виховну роботу повторити?

Я проігнорувала, а в наступний момент юркнула у рідні ворота. Зайти я зайшла, але не врахувала, що одразу після мене й Макс просунеться. Він різко схопив за талію, розвернув і притиснув мене до себе.

– Кнопко, ну що трапилось? – сказав на вухо, ще сильніше обіймаючи.

– Відпусти, – процеділа крізь зуби. 

– Ні, спочатку ти поясниш. Я думав, що ми вирішили все минулого разу.

– Що ми вирішили? – нарешті розвернулася, але з рук своїх він так мене і не випустив. – Той поцілунок нічого не означав. Тим більше ти й так гарно проводиш свій вільний час, навіщо до мене причепився?

– Ти про що взагалі? – подивився на мене здивовано, наче й справді не розуміє. – Якщо ти про те, що я не писав тобі ці дні, то вибач. Я не зовсім розумію всіх цих правил стосунків. 

– Яких стосунків, Казаново? – до речі, дійсно міг хоч би одне повідомлення написати. Зі своїми рожевими думками я й забула геть про цей момент, а зараз ще більше розізлилася. – Відпусти!

– Наших стосунків, Солю, чи ти думаєш, що я кожну третю цілую?

– Саме так я і думаю, – тихо сказала, сховавши очі. – Аліна тому підтвердження. На простих друзів так не облизуються, не тримають за руку і “Максиком” не називають, – не стрималася.

– Аааа, – раптом задоволеним тоном протягнув Казанова. – То ти ревнуєш, Кнопко. Приємно-приємно. Але абсолютно недоречно.

– Нічого я не ревную, – ще раз зробила спробу вирватися.

– Ревнуєш-ревнуєш, але повір, твої ревнощі абсолютно безпідставні. Окрім тебе, мене більше ніхто не хвилює. 

– Добре, – ні краплі не повірила. – Тепер відпусти.

Макс на це нічого не відповів, а потім взяв рукою моє обличчя і стрімко поцілував. І що думаєте зробила я? Так, відповіла, адже втриматися було неможливо. От як можна одночасно бажати поцілунку і злитися до пару з вух?

– Заспокоїлася? – спитав, коли відпустив мене.

Але відповісти я не встигла, адже з вулиці ми обоє почули дівочий голос.

– Максику, сонечко, ти де? Ти ж обіцяв бути поруч.

Моя злість спалахнула з новою силою. Цього разу в мене вийшло вирватися і вже перед самими дверима я почула, як “Максик” якось хитромудро вилаявся англійською.