Глава 1

П’ять років тому

Соломія

Сьогодні прекрасний сонячний день. У повітрі вже відчувається запах п'янкого літа, тож настрій відповідно повзе уверх з кожною хвилиною. 

І ось я стою на урочистій лінійці в школі та не вірю, що десятий клас залишився у минулому. Але мені зовсім мені не хочеться ще думати про те, що скоро на мене чекають випускний рік з екзаменами та важкий вибір майбутньої професії. Відкладу це до осені, а поки – я всіма думками на канікулах і насолоджуюся свободою.

Отож, на цілих три місяці прощавайте уроки, домашні завдання та інші навчальні клопоти, і привіт відпочинок зі справжніми пригодами. Щось мені підказує, це літо буде особливим! 

– Солю, ми це зробили, уявляєш? – емоційно викрикує моя найкраща подруга Божена після закінчення лінійки. – Ще один рік позаду! Тепер ми можемо офіційно називати себе випускниками, розумієш? Ще трішки і ми повністю вільні!

– Та почекай ще, – зі сміхом відповідаю. – У нас ціле літо попереду, давай не будемо думати про випуск, екзамени та іншу дурню, що скоро повністю заполонить наші голови. Давай просто відпочивати та розважатися. Це наші останні спокійні канікули.

– Ну ти й зануда, подруго, не даєш помріяти.

– А що тут мріяти? Ми й так точно вже одинадцятикласники. Цього не змінити ніяк.

– Ну то й що! – обурливо вигукнула. – Я, можливо, десять років чекала, поки назву себе так.

– Ну називай, якщо так хочеться, – спокійно відповіла на це. – А я поки побуду ще безтурботною дитиною.

На це подруга тільки закотила очі, як завжди робила, коли не погоджувалася з моєю думкою. Я на це не звертаю уваги. Всі ми різні, у кожного свої життєві орієнтири та думки про те, що відбувається навколо. Наприклад, хтось хоче скоріше стати дорослішим, як Божена, а хтось, як я, навпаки бажає зберегти в собі дитячу іскорку.

Після цієї розмови ми попрощалися з однокласниками та вчителькою, домовившись літом десь разом зустрітися, а потім пішли з Боженою додому, переговорюючись про всякі дурниці.

– Плани на канікули не змінилися? – раптом спитала подруга.

– Та ні, – відповіла, жмурячи очі під теплими променями сонечка, – в батьків дуже багато роботи. Вони обіцяли, що будуть старатися влаштувати нам відпустку на морі, але, найімовірніше, це буде аж в серпні. Тому до тієї пори – я вільний птах, що готовий до пригод.

– Соломія хоче знайти собі пригоди. Боженько, бережи всіх людей нашого містечка, – ні, ну от завжди в неї така реакція.

– Ха-ха, дуже смішно, – відповіла своїм улюбленим сарказмом. – Не так часто я й потрапляю в дурні ситуації. Точніше, вони самі мене знаходять, а я просто постійно випадково опиняюся поруч.

– Ну так, дуже випадково, – гмикнула подруга. – Я пам’ятаю, як “випадково” ти опинилася в кабінеті директора за те, що довела до істерики молоду вчительку з англійської мови.

– Ні, ну там була інша ситуація. Вона сама винна. Не потрібно було зриватися і доводити до істерики Даринку всього лише за неправильну вимову слова. Чи могла я залишити без уваги це, коли побачила свою двоюрідну маленьку сестричку в коридорі всю в сльозах? Звісно, що ні. Та й взагалі, я нічого такого не зробила, – емоційно проговорила, адже досі сама лише згадка про це мене роздратовує.

– Солю, ти підговорила всі класи, які в неї навчалися, щоб вони ігнорували її на уроках. Досі не знаю, як тобі це вдалося.

– У них просто є почуття справедливості, а ще – їх вона теж дістала своїми придирками. Я ж кажу, неадекватна взагалі, тому й не затрималася у нас в школі надовго. Не вмієш працювати з дітьми – не працюй, все ж просто! Директор, до речі, мене тоді майже не лаяв. Ми з іншими учнями почали жалітися на її методи роботи, а він прислухався до нас і дуже швидко звільнив її. Тому я, так би мовити, всім тільки допомогла.

– Ну добре-добре, тоді ти дійсно мала рацію, – все ж погодилася зі мою Божена, та це не завадило їй і далі дотримуватися своєї думки, тож вона продовжила менторським тоном, –  але це ж тільки вершина айсберга. 

Я відповіла на це її улюбленою манерою – просто закотила очі й розсміялася.

За такою невимушеною розмовою ми й не помітили, як дійшли до пункту призначення. Наші будинки, до речі, розташовані поруч. Батьки у нас дружать зі студентства, тому вирішили поселитися по сусідству, коли з’явилася така можливість. Звісно, вони сподівалися, що їхні донечки, які так вдало народилися в один рік, будуть гарно дружити, але вийшло трішки не так. Точніше, не одразу.

Ми з Боженою спочатку вважали одна одну майже ворогами. Не поділили колись ляльку на майданчику, а потім пішло-поїхало. В школі відповідно теж не спілкувалися, поки нас у п’ятому класі не посадили на сусідні парти. Так ми іноді почали переговорюватися, адже часто потрапляли в одну команду на групових завданнях, а потім раптово виявилося, що у нас дуже багато спільного. Коротше, з того самого часу ми стали кращими подругами, як і мріяли батьки.

– Прийдеш до мене ввечері? Вийшла нова серія нашого серіалу, – спитала в подруги.

– Ні, сьогодні приїжджає Олег, ти що забула?

– Ой, зовсім з голови вилетіло. Цього разу він надовго?