РОЗДІЛ 1 ІННА "Нова робота"

— Робочий графік несталий. Працювати доведеться до останнього клієнта, навіть не зовсім тверезого.

— Я розумію.

— На барі стоятимете по двоє, плюс за залом слідкуватиме охоронець.

Румунка з довгим чорним волоссям, що густими пасмами спадає на кругле, розчервоніле від спеки обличчя, втретє перебирає копії документів та тільки-но підписаний договір. Вона не подобається мені: хитра, зверхня, нахабна. Та я не маю вибору, бо саме для того, аби заробити грошей перед новим навчальним роком, приїхала у курортне сонячне містечко посеред величних Карпат. А ще… Я сюди втекла.

— І на останок, — темні колючі очі перемикаються на мене, — усі чайові йдуть у касу. Якщо покладеш хоч гривню у кишеню, заплатиш штраф і вилетиш з роботи.

— Ви не повідомляли про це раніше, — делікатно уточнюю. Я підробляла офіціанткою, і подібні заяви напружують.

— На кожній роботі є нюанси, — іронічно усміхається Теона. — У нас такі правила. Не згідна — тебе ніхто не тримає. Думай, поки я не поставила свій підпис.

Жінка бере ручку та демонстративно застигає над графою із вже поставленою печаткою приватного підприємця. Суплюсь. Пункт не прописаний в договорі, лише на словах.
Хвилина вагання розтягується у вічність. Ефектна пауза переростає у незручність.

— Ну? — запитально скидає бровою румунка.

— Згода, — киваю через силу.

Дороги назад немає, бо навіть коштів на повернення додому не вистачить. У моїй ситуації пристанеш і на гірші умови, бо мама з трьома меншими дітьми не справляється фінансово.

— Чудово, — знову розпливається у подібності усмішки Теона, розмашисто ставлячи підпис на документах.

Після того жінка ховає папери у вмонтований сейф за широким кріслом, яке замалим витримує її масивну фігуру.

— А тепер ходімо, я покажу кімнату. Цього року холодне літо, і охочих відпочити мало, тож поки поживеш в готельному номері. Вважай, тобі пощастило.

На дебелих ногах вона виходить з кабінету, при цьому встигає кинути гидливий погляд на мої скромні пожитки: дорожню потріпану сумку та величезний пакет з логотипом мережі супермаркетів. На фоні її дорогої ошатної сукні, важкого золотого ланцюжка на шиї і масивних сережок я виглядаю обірванкою з великої дороги. У джинсах, широкій футболці з мультяшним героєм та кросівках я ніби школярка, а не майже випускниця педагогічного університету.

Надворі накрапає дрібний дощ, стрімко переростаючи у потужну зливу. Над вершинами гір тягнеться величезна кудлата хмара, і складається враження, що небо падає на віковічні зелені карпатські ліси. Воно так близько, що дух спирає, простягни долоню — і торкнешся.

— Рухайся швидше, ще встигнеш помилуватись, — невдоволено бурчить Теона.

Дощ не шкодує її ідеального макіяжу та пишної копи волосся.

Будівля готелю знаходиться за метрів сорок від рецепції. Мене проводяться у просторий двомісний номер з новесеньким ремонтом у спокійних світло-сірих тонах, з окремим санвузлом та широким двоспальним ліжком. Після довгої дороги у майже шістсот кілометрів так і хочеться плюхнутись та заснути.

— Розміщуйся, а завтра о дев’ятій підходь в ресторан. Я набрала повний штат працівників, тож проведу інструктаж для всіх. Не запізнюйся, бо вирахую із зарплати. І ще, — оглядає кімнату, — клієнтів сюди не водити.

— Тому що вилечу з роботи й отримаю штраф, — продовжую її думку.

Румунка невдоволено пихтить. Наша не симпатія взаємна.

Першою справою приймаю душ та одразу забираюсь під ковдру. Цьогоріч літо справді холодне і сире, у повітрі пахне вереснем, а не теплим лагідним червнем. Закутуюсь з головою, повіки стулюються від втоми, всі земні проблеми відходять на другий план.

Від сну пробуджує голосний рев двигуна. Під самісінькими вікнами вирують мотоперегони. Зіскочивши з теплого ліжечка, вибігаю в довгій домашній футболці на відкриту терасу. Вітер вщух, вечірнє небо покрите маленькими хмаринками. Дивуюсь, як швидко тут змінюється погода.

— Старт! — перекрикує двигуни дівчина на вулиці.

І знову з новою силою мотоцикли заходяться ревом. Шум доповнюється веселим гомоном молоді. За парканом, що розділяє туристичну базу та вузьку асфальтну дорогу, зібралась чимала компанія прихильників мотогонок. На старті стоїть два мотоцикли, один червоний, інший — чорний. Їхні водії одягнені під колір транспортних засобів, гармонійно доповнюючи один одного. Серед вболівальників помічаю двох хлопців, решта — довгоногі красуні в коротеньких сукнях та шортах, котрі захоплено пищать, підбадьорюючи конкурентів на імпровізованому треку. Наступної секунди мотоцикли зриваються з місця, несуться звивистою дорогою у селище. Вболівальники щось вигукують на румунській, я абсолютно нічого не розумію з їхньої розмови.

Спираюсь на поручні тераси і блаженно закриваю повіки, підставляючи обличчя під теплі лагідні подихи гірського вітру. Рев моторів знову привертає увагу. Вочевидь хлопці роблять коло, тому що страт рівнозначний фінішу. Першим приходить «чорний» мотоцикліст. Його залізний кінь видає переможний рев, крутиться на місці під шалені оплески. Потім він зупиняється і знімає захисний шолом. Ого! А він виявляється ще тим красунчиком. Не дивно, що дівчатка визжать від захвату та кидаються йому на шию. Незнайомцю десь років двадцять два, він високий, спортивної тілобудови. Куртка щільно облягає широкі плечі, сам чорнявий, волосся підстрижене коротко, і коли він рукою поправляє свого «їжачка», несподівано повертається у моєму напрямку. Застигаю на місці. Чорні очі навпроти гіпнотизують, вивчають з прискіпливістю і, здається, на мить у них спалахує цікавість. Під тип поглядом почуваєшся оголеною, стає холодно, і хочеться обхопити себе руками. Не втримуюсь. Серце проймає гострий пекучий біль. Хлопець оголює у посмішці ряд рівненьких білосніжних зубів. А я виглядаю перед ним цілковитою дурепою: розхристаною, у пом’ятій футболці з наклейкою мультяшного героя, з розкудланим кучерявим волоссям, зібраним у недбалий пучок на потилиці. Мені далеко до красунь з його компанії. Господи, як далеко.