Без стуку

В одвірок моїх вхідних дверей вбитий цвях. Ніхто його, на щастя, ще не помітив, адже в коридорі досить темно. Але узрівши його, гадаю, вкотре би переконалися, що я божевільна. Маячня. Я ніколи не була параноїком і не жахалася темряви, привидів, не вірила в містику, а дивлячись «Битву екстрасенсів», лише всміхалася: це сценарій, не більше. Дівчата захоплено розповідали мені про ворожіння, спіритичні сеанси, після яких з ними траплялися дивні речі, про справдження пророчень якихось ясновидиць, а натомість, наражалися на мій скепсис: доки не побачу на власні очі, не повірю.  Ставишся до всього критично - вар’ятка, віриш надміру – вар’ятка. Але навряд чи тому, що зі мною трапилося, можна дати назву «плід уяви», «результат домислів».

Влітку я приїхала гостювати до подруги в Хмельницький. Перший курс ми провчилися разом, та потім вона рубонула з плеча, забравши документи і вступивши в тамтешній вуз. Бачилися ми відтоді раз на півроку, адже навчання, поєднуване з роботою, не давало змоги робити це частіше. Тож після навчальної практики, в липні, в нас обох з’явилося трохи часу, щоб провести його разом.

Катя винаймала квартиру з дівчатами, та на канікули вони роз’їхалися. Спочатку вона показала мені місто, яке, як на мене, не було чимось особливе, хіба що ментальністю підприємливого люду, а кажучи прямо – базарною невихованістю і звичкою перемивати кісточки, що всюди так і ринули на новоприбулих і вже не дивували місцевих. Та я не збираюся стригти всіх під один гребінець: це було лише перше враження. Як би там не було, мене приємно вразило те, що ціни на чималому хмельницькому ринку («штовханинці», «тучі», як називали його самі хмельничани) були сміховинними, порівняно з тими, що миготіли ріжучим очі лимонним в торгівельних центрах. Тож ми пішли міряти нижню білизну – не надто якісну, та все ж дешеву.

Катя навчила мене кільком лайфхакам походу на базар. Урок 1: якщо бачиш блукаючі погляди продавців серед порожніх рядів завішаних всіляким мотлохом контейнерів, тікай, бо ти не в потрібній частині несосвітенного царства товарів. Тобі потрібен оптовий ринок – не роздрібний. Урок 2: сподобалась кофтинка – не купуй одразу, адже десь вона втричі дешевша. Урок 3: найкраще радіо – то базар, тож дослухайся до того, що лунає з-за прилавків. Урок 4: нафарбуйся, адже в суботу (найпродуктивніший день для продавця і найсприятливіший для тривкості натовпу) неодмінно зустрінеш купу знайомих.

Оскільки останнє застереження мене не злякало, а перші два більше стосувалися Каті – мисливиці за мереживними стрингами, я зосередилась на третьому, нагостривши вуха. «Дивіться, нова моделька – бомбочка просто, вам пасує», «Девід Джонс, три роки носити будете!», «Куди ти преш, мастодонт?», «У вас будєт размєнять па сто?», «Чоловіче, є сорочки на вас!» - все змішалося докупи в моєму мозку, але я й не розраховувала почути щось путнє. Ми натрапили на вітрину з чарівними ліфами, й моя коліжанка не втрималась, щоб приміряти кілька (чи кількасот?).

Робочий день втомлених від базікання торговців близився до кінця, тож гомін стихав. Ще недавно закупорені людом проходи почали скидатися на спустошені постапокаліптичні вулиці, де лишень час від часу целофан підіймався від поодиноких поривів вітру, а пінопластові форми від взуття були хаотично розкидані просто неба. Поряд з контейнером, що привернув нашу увагу, дві огрядні торговки скаржилися одна одній, що нічого не наторгували, хоча, як ми самі бачили, клієнти не давали проходу ні тій, ні іншій.

– А що це ти, Любко, на шашлики зібралась? Бачила, син твій м’ясо купував оце.

– Все ти бачиш! Ну, вирішили скромно посидіти біля пляжу. Івана Купала таки!

– І не лячно тобі ходити до тієї річки? Хлопець днями втопився…

– Та хто в тому Бузі не топиться?! Ти коли купатися лізеш, краще б подумала про це. А що за хлопчина?

І ось я почула страшну історію. Надвечір компанія сиділа біля самої води – понапивалися до безтями. Один, ледь уже стоячи на ногах, посперечався з іншим, що той не перепливе ріку. А чоловіки, як то заведено, свою перевагу неодмінно мають показати. Ось він і поплив. Але залишку тверезості забракло: за сто метрів почав борсатись і кликати на допомогу. Чи то ніхто вже фізично не міг кинутись йому на допомогу, чи то хлопці позловтішалися слабкістю юнака, якого недолюблювали, - кінець був трагічний… Кума продавщиці розповіла їй, що після тієї історії на підлогу біля дверей її сусідки почала щоночі звідкись накрапати вода. Спочатку вона думала, що то сусідський пес справив малу потребу, - зчинила такий лемент, що сусід всі зуби в її роті зміг перерахувати. Виявилося, що Рондель вже як три місяці помер. Була здогадка, що ллється зі стелі зверху – але ж ні! Може, то дітлахи роблять капості або заздрісниця Віра. Вирішила не гадати, а перевірити: попросила сина повісити камеру біля ліфту, щоб було видно весь майданчик перед дверима. Після чергової ночі передивлялися запис і остовпіли. Картина така: друга після опівночі, тиша, темрява непроглядна. Раптом стає чутно гуркіт ліфту, за якусь мить двері розсуваються, темно-жовта смуга світла прояснює частину майданчику, завмирає за кілька секунд і зникає, як тільки двері зсовуються. Нічого наче й не відбулося, але над жінкою і її сином нависла незрозуміла тривога й ще більше запитань. Вода так нікуди й не зникає, скільки не витирай…

– Вона думає, що це якось пов’язано з бідою на Бугу? – спитала заінтригована Люба.