Епілог

Рік потому. Грудень.

Марина Шевченко.

Сьогодні день, коли я стала на рік старша. Сьогодні у мене день народження. 

Я прокинулась як завжди о шостій ранку. Ми з Женею не зраджуємо своїй звичці — кава та теплі розмови зранку. Тож я зробила каву та вийшла на двір. Женя вже сидить на лавці та чекає мене. Але ось обличчя у нього якесь… не таке як завжди. Якесь загадкове.

— Доброго ранку, кохана, — поцілував ніжно мене у губи. Ми пішли гуляти територією. Попиваючи каву говорили, що кому снилось. Коханий раптом зупинився.

— Марино, мені треба тебе дещо запитати. 

Я подивилась на нього.

— Що саме?

І раптом бачу, він став на одне коліно та витягнув коробочку.

— Ти вийдеш за мене?

На мої очі накотились сльози. І перш, ніж щось сказати, я кивнула.

— Так.

Женя одягнув мені каблучку на палець, а після ми почали цілуватись. Це просто для мене неочікуване. Не думала, що день народження почнеться саме так.

Після ще трохи пройшлись та пішли у кухню. Я побачила, що вона прикрашена, але коли я заходила на кухню, щоб зробити собі ранкову каву, натяку на прикрашену кухню не було. 

Раптом я бачу, що в кухню заходять вся наша команда. Всі усміхаються, Віка тримає торт.

— З днем народження, Маринко, — крикнули хором. А я тільки прикрила рот рукою та почала сміятися.

— Дякую. 

Ми почали святкувати. Їли торт та пили сік. Нам було дуже весело, адже стали всі ми однією сім'єю. Яка підтримає, люди які знають коли треба підтримати, а коли просто постояти у стороні.

І раптом чуємо голос диспетчера:

— Увага! Приватний будинок. Пожежа на третьому поверсі. У будинку можливо люди. Виїзд негайний! Координати надсилаю! 

Ми всі зірвались з місця та почали збиратись.

— Ось вам й святкування, — сказав Женя.

Ми за декілька хвилин вже їхали на виклик. Серце калатало так, що наче вистрибне. Навіть перший свій виклик такого не було. А, що зараз змінилось? Не розумію. 

Ми прибули на місце. З вікон третього поверху валив густий чорний дим, а знизу лунали крики і плач. На подвір’ї зібралися мешканці, деякі в паніці, інші просто не могли повірити в те, що відбувається. Серце калатало шалено.

Ігор швидко оцінив обстановку.

— Діма та Олег перший поверх. Женя і Віка — другий. А я з Мариною третій. Олеся медпункт, Стас допомагаєш Артему!

Ми полізли драбиною вверх, щоб було зручніше, не витрачати часу на те, щоб підніматись сходами. На поверсі було задушливо, дим врізався в очі так, що через маску сльозились очі. 

— Йдемо швидко, але дуже обережно. Підлога не стійка! — голосно сказав Ігор. Я кивнула головою. Сама розуміла всю небезпеку. Ми вже почули голос чоловіка та пішли на його голос. Він був у паніці, але нас слухав. Виконував все, що ми казали. Підвели його до драбини. Ігор сказав, щоб я лізла першою, але я розуміла, що просто не зможу підстрахувати чоловіка, бо важив він набагато більше, ніж я. Тож поліз Ігор, за ним поліз чоловік. І коли вони вже були на низу. Я зрозуміла, що боюсь спуститись. Навіть не знаю як я ще наважилась залізти.

— Марин! Не бійся! — крикнув Ігор, — я тебе підстрахую!

Я трималася обома руками за драбину, що стояла під кутом до стіни приватного будинку. Дим і спека пожежі обпікали шкіру, а серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Зробивши, ще один крок вниз, намагаючись стабілізувати драбину, але дим завадив бачити.  

Раптом мій черевик зісковзнув із щабля — і світ захитався

— Марина! — пролунав крик, але Ігор не встиг.

Я летіла вниз, серце стискалося від страху. У голові промайнули обличчя команди, Жені, думка про день народження… і раптово — жорсткий удар об землю.

Вогонь і шум здавалися далекими. Тільки біль, гострий, пронизливий, розтікався по всьому тілу. І тоді темрява накрила повністю.

Ігор Савчук.

День сьогодні почався добре. Навіть занадто добре. Тому тривожність також була присутньою, бо після хорошого завжди йде погане. Не встигли ми відсвяткувати день народження Марини аж тут новий виклик. Спочатку все було добре, все як завжди. Дорога, сирена, метушня. І все це ніби звичне. Але все пішло не так, коли я з тим чоловіком спустились. Марина не могла спуститись. Я не бачив її таку ні разу. Вона була у паніці. 

І раптом бачу, що вона оступилась і падає в іншу сторону від мене. Я швидко побіг у її сторону. І… не встиг її зловити.

Підбіг до неї. Марина лежить без свідомості. 

— Олеся! — закричав по рації — сюди бігом! Марина! — А сам сів на коліна та дивлюсь на неї. А в думках одне: “Марино, живи! Ти не можеш піти як Максим. Ти повинна жити!” 

Олеся прибігла з аптечкою 

— Швидка вже їде. Що сталося!?

— Зісковзнула нога. І вона впала з третього поверху, — Олеся подивилась на мене. І я зрозумів, що справи наші жахливі. 

За декілька хвилин приїхала швидка. Марину поклади на ноші. І повезли у клініку, де працювала Олеся. А я стою та дивлюсь як машина віддаляється.

— Живи… — прошепотів я. 

Закінчивши роботу на об’єкті, ми всі поїхали у лікарню. Всі окрім Олесі залишились у коридорі, а вона пішла у відділення. 

Дивлюсь на команду, всі просто в шоку. Женя стоїть, обперся на стіну. Закрив обличчя долонями.

— Я їй сьогодні зробив пропозицію, — прошепотів, але всі почули, — і вона відповіла “так”. А, що зараз? — він істерично почав сміятись. Ніхто та ніколи не бачив Женю таким. 

За декілька хвилин до нас вийшла Олеся. Вона подивилась на нас. Її очі були сумні, погляд скляний.

— Що з Мариною? — запитав я, бо відчув, що ніхто більше й слова сказати не може. Олеся важко зітхнула.

— Падіння було з великої висоти. Є черепно-мозкова травма, забій мозку. Лікарі ввели її у медикаментозний сон, аби зняти набряк. Зараз стан стабільно важкий. Наступні сімдесят дві години вирішальні… Але шанси є, — тихіше сказала, наче боялась когось налякати. — Вона молода, сильна. Її організм бореться… Але ми повинні бути готовими до будь-чого.