39 глава "Ще один вихідний"

Ранок.
Марина.

Я прокинулась від того, що відчула, що рука Жені доторкнулась до моєї щічки. Повільно розплющила очі та побачила його.
— Доброго ранку, кохана, — прошепотів, а після нахилився та поцілував у губи. Ми почали цілуватись. Ранок почався незвично… добре. Давно не відчувала себе такою щасливою.
— Доброго, — усміхнулась, — треба напевно сніданок приготувати.
— Трохи пізніше.
— Це як вчора з чаєм?
— Мг, — ми почали пристрасно цілуватись. Знову зближення. Все було ніжно, але пристрасно. Коли все закінчилося, я поклала голову йому на плече та вдихнула запах його шкіри. Такий рідний, справжній.
— То як сніданок?
— Можна. Але у мене є ідея як нам провести сьогоднішній день… якщо ти мене не проженеш.
Я почала сміятись.
— Навіть, не думала про це. Але яка ідея?
— Провести цілий день у ліжку.
— Я приймаю твою пропозицію, — не думаючи сказала я.
Ми встали з ліжка, пішли готувати сніданок. Готували тости з сиром та яйцями і звісно ж каву.
Повернулись у вітальню вже зі сніданком. Женя поставив на журнальний столик тацю з їжею. Ми сіли на диван та взяли тарілки.
Ми вчора заснули з Женею на дивані у вітальні, бо до спальні просто не дійшли.
Я включила телевізор. Якесь кулінарне шоу. Але воно було як фон.
— Давно не проводив так час. Не пам’ятаю, щоб мені було так комфортно, — сказав Женя.
— Ну, що ж звикай. Бо так буде кожні вихідні. Буду весь час, поруч.
— Я буду цьому радий.
Ми доїли сніданок. Вибрали з Женею фільм та почали дивитись. Коханий обійняв мене міцно і я розслабилась. Я так само як і Женя теж почувала себе комфортно. І такого зі мною вже давно не було. Останні місяці у стосунках з Романом у нас й такого не було. То він був втомлений, то я. А зараз я з Женею. Ми розуміємо один одного. І на скільки втомлені та виснажені.
На якомусь моменті фільму я почала засинати. Женя поцілував мене у скроню.
— Маринко, ти засинаєш? — тихо запитав він.
— Є таке.
— Давай все ж трохи змінимо наші плани на сьогодні.
— І, що ти пропонуєш? — подивилась сонно на Женю.
— Прогулятись на свіжому повітрі. А потім поїдемо до мене.
— До тебе?
— Так, ти ж у мене ніколи не була.
— Не була.
Тож ми вимкнули фільм, одяглись. Я зібрала декілька речей, бо сьогодні додому не повернусь.
Поклали речі у машину Жені та пішли гуляти бульваром. Погода сьогодні хороша. Сонечко світить, листя летить у різні сторони, бо є вітерець. Але він не холодний.
Гуляючи пів години, ми побачили як повз нас проїхала пожежна машина. Я аж здригнулася, і Женя це помітив.
— Ти чого?
— Ці сирени вже не дають спокою. Все здається, що ми повинні бути у тій машині.
— Не повинні. Сьогодні ми вихідні, нехай інші попрацюють.
— І то правда, — Женя міцніше стиснув мою руку у своїй. І ми пішли далі.
Вже через пів години ми вирішили, що треба їхати додому до Жені. По дорозі я дізналась, що він живе в невеликій кімнаті в гуртожитку.
Ми під’їхали до цегляної будівлі. Де-не-де горіло світло. Женя припаркував машину, як він сказав на його місце. Ми зайшли у будівлю. Всередині нічого особливого. Сірі стіни, білий лінолеум. Стоять декілька лавок.
— На якому поверсі твоя кімната?
— На третьому, — ми йшли сходами, повз нас пройшла жінка з двома дітьми. Женя сказав, що це його сусіди. Живуть у сусідній кімнаті. Дівчатка голосні, але стіни такі, що дітей ледь чутно. Тому виспатись можна.
Ми підійшли до дверей з номером дев’ятнадцять. Женя відчинив двері. Я увійшла в кімнату, а коханий в цей час увімкнув світло. Кімната на вигляд затишна. Тут є ліжко, тумбочка, невелика шафа, письмовий стіл, маленький монітор у вигляді телевізора. Невеличкий холодильник, мікрохвильовка та кавомашина.
— У тебе тут затишно.
— Це житло я орендував собі після того, як випустився з інтернату, так й досі тут. Вже одинадцять років живу у цій кімнаті.
— Ого, — здивовано сказала я. Сіла на ліжко, а Женя не питаючи нічого почав робити чай.
— Ну, тепер ти знаєш, де я живу, — він усміхнувся. Ця усмішка була сумною. А я дивлюсь на нього та думаю: “Життя його не шкодує зовсім. Виріс у дитбудинку, зараз живе у гуртожитку. Робота небезпечна, хоча він сам собі її вибрав.”
— Переїжджай до мене, — не розуміючи того сказала. Він подивився здивовано подивився.
— Перепрошую, що ти сказала?
— Переїжджай до мене. Мені не так сумно буде, а тут напевно не дуже й комфортно…
— Ти серйозно?
— Так. Я знаю, що ми ще нормально не зустрічаємось. І це у нас лише перше побачення… справжнє. Але ми ж працюємо разом. І наче як живемо разом на роботі.
— Ти ж не подумала, що я спеціально тебе сюди привіз, аби ти мені це запропонувала? — я почала сміятися.
— Навіть думки такої не було. То як? — Женя усміхнувся та дав мені чашку теплого чаю. Сів поруч зі мною.
— Якщо чесно… Я не очікував на таку пропозицію.
— Ти подумай.
Він подивився на мене та усміхнувся.
— Я навіть, думати не буду. Бо хочу бути завжди поруч.
— Тож, це “Так”?
— Я переїду.
Я усміхнулась та поставила чашку на тумбочку.
— Тоді на наступні вихідні ми знаємо, що будемо робити. Я тобі можу навіть допомогти зібрати речі.
Ми ще трохи говорили про мою пропозицію. Вона спонтанна, але я відчуваю, що це нам двом просто необхідно.
Допивши чай, ми лягли спати, бо була вже десята вечора, а нам завтра знову на роботу, знову рятувати чиїсь життя.