38 глава "Побачення, якого ми так довго чекали"

Субота.

Марина Шевченко.

Три дні пролетіли швидко. Весь тиждень з нами був син Ігоря. Що дійсно дуже великий сюрприз. Він казав, що у нього немає дітей. А тут така несподіванка, навіть для нього. Юрко на диво видався хорошим хлопцем. З нами на виклику був не раз. І останній раз він реально нам допоміг. Річ у тім, що ми були у приватному будинку. І в будинку був собака. Він був дуже наляканий. І послухав лише Юрка. Юрко його оглянув та надав медичну допомогу одразу на вулиці та поїхав з ним у притулок Зоряни. Звідки не повернувся. У Ігоря розростається своя драма з колишньою дружиною, Юрком та Олесею. А у мене своя і зовсім не драма. 

Сьогодні субота, і це означає — побачення з Женею. Ми з ним всі ці дні проводили після викликів час разом. Зранку кава та прогулянка територією пожежної частини, ввечері одні навушники на двох, планшет та якийсь фільм. Переважно дивились комедії, бо драм нам і в житті вистачає. І на викликах працювали у парі. Ігор знає, що працюємо ми злагоджено. Але на тренуваннях ми у різних парах. 

Вчора гуляючи ввечері територією замість перегляду фільму він сказав очікувану фразу. І вона звучала так:

“Марино, ти мені дуже подобаєшся”, я йому відповіла тим же, а після можливо був би й поцілунок, але в цей момент нас покликав Діма.

Зараз я вже стою перед дзеркалом. Вже одягнена у бежеву сукню, лосини. Роблю собі зачіску. В пожежній частині завжди ходжу з косичкою чи хвостом. А зараз захотіла просто розпущене волосся. Тому я ще скористалась плойкою та заколками. Зробила собі невимушений макіяж. Подивилась на годинник. Вже 10:58. І раптом бачу дзвінок телефону. Взяла слухавку одразу.

— Привіт. Я вже біля твого під'їзду.

— Привіт. Зараз вже виходжу.

Поклала слухавку. Взула чоботи до колін та чорне пальто. Вийшла з квартири та замкнула двері на всі замки. Спустилась сходами вниз. Біля під’їзду на мене вже чекав Женя. Він був одягнений в джинси, чоботи та чорну куртку, а в руках тримав розкішні білі троянди. Він поглянув на мене.

— Чарівно виглядаєш… Не так, як у частині.

— Дякую.

— І це тобі, — він дав мені квіти.

— Дякую. Куди підемо?

— Пропоную зараз просто погуляти парком, а після зайдемо у кав’ярню.

Ми пішли у парк, на вулиці погода хороша, але хмарна. Сонце ледь було видно. Ми йшли мовчки, спочатку була якась ніяковість. Зазвичай ми у частині спілкуємось виключно про роботу, але вирішили, що розмов про роботу сьогодні не буде. Напевно тому й мовчали. Та раптом чую голос Жені:

— Що вчора робила, коли повернулася додому?

— Нічого особливого. Вперше за декілька місяців включила телевізор. Й заснула під якийсь фільм. Втомилася дуже. А, ти, що робив?

— Прийшов, освіжився, випив заспокійливий чай та ліг спати. Не люблю дома тишу. Тому або на роботі, або дома просто відпочиваю. 

— Зрозуміло, — я усміхнулась. Потім ми знову йшли мовчки. Моя мама казала, що коли ти з людиною ось так мовчиш, то це не означає, що у вас немає спільних тем. Просто все, що треба все сказане чи ви розумієте один одного без слів. Але в цьому випадку таке не працює. Працює тільки одне — ніяковість.

Ми зупинились біля однієї з лавок. 

— Сядемо? — я тільки кивнула. Ми сиділи мовчки. Просто дивились на перехожих. Хтось кудись поспішав, хтось просто гуляв з собаками. А ми з Женею просто сиділи у тиші. Раптом я чую його голос:

— Я давно хотів запросити тебе на побачення, але не знав як… А той момент мені здався правильним.

— І не помилився.

Він подивився на мене, а потім щиро усміхнувся. Наші очі зустрілись. І я зрозуміла, що це мовчання зовсім не ніяковість. Саме воно і є правильним. Він трохи нахилився до мене, наче даючи мені момент, щоб відповісти або — ні. Я нахилилась до нього. І ось він — довгоочікуваний поцілунок. Все було так природно, повільно, а головне правильно.

Ми відсторонились один від одного. Я подивилась на нього та усміхнулась. 

Після цього поцілунку ніяковість зникла. Розмова у нас пішла просто про все що завгодно. Ми йшли у кав’ярню та не припиняли розмовляти, у кав’ярні замовили один десерт на двох та чорний чай. І теж розмовляли. Один поцілунок звільнив нас від ніяковості, розслабив. Це напевно, те, що нам було потрібно.

Коли ми підійшли до мого під’їзду, вже сутеніло. Стали ближче до його машини. Женя подивився на мене. А я зрозуміла, що не хочу його відпускати.

— Залишись у мене, — він усміхнувся, ніби цього й очікував.

— Якщо ти цього хочеш.

— Хочу.

— Тоді залишусь.

Ми піднялись, зайшли у квартиру, зняли з себе верхній одяг.

— Вип’ємо чаю? — запитала. Він нічого не відповів, а просто обійняв мене ззаду, відсунув моє кучеряве волосся та поцілував у шию.

— А може потім?

— Може й потім, — відповіла та повернулась до нього. Ми почали цілуватись, спокійно, потім глибше, а потім пристрасно. Ми зайшли у спальню. Знімаючи одяг, лягли на ліжко. Наша пристрасть збільшилась. Ця близькість була бажаною для нас двох. І саме в той момент, коли все закінчилось і я лягла на його плече головою, зрозуміла, що мені дуже спокійно та добре, коли він поруч. Я заснула в його теплих обіймах.

А завтра буде новий день. І нові ми. Бо з сьогоднішнього моменту ми один на одного будемо дивитись вже по-іншому. Я в цьому впевнена на сто відсотків.