37 глава "Перша сирена для Юрка"

Ігор Савчук.

Ми сиділи так ще декілька хвилин. А після він подивився на мене.
— Можна я з тобою побуду тут декілька днів?... Хочу подивитися чим ти тут живеш.
Я усміхнувся.
— Так, я буду тільки радий. І до того ж у тебе окрім мене тут є одна знайома людина — Стас.
— Він мені як брат. Ми з ним вольєри, паркани лагодимо, допомагаємо чим можемо.
— Зрозуміло. До речі, якщо на те пішло, то ходімо я познайомлю тебе з іншими. — Юрко кивнув головою, що так. Тож ми вийшли з кабінету та пішли у спільну кімнату.
— У нас команда привітна, є навіть три дівчини.
— Дівчини? Я думав, що це не жіноча робота, — сказав Юрко, я тільки хмикнув.
— Я теж так думав, але вони не відстають від нас і ні на мить. — Ми зайшли у кімнату. У кімнаті були всі, окрім Олесі, бо вона дома. Марина сидить біля Жені, який її обіймає, сидять на підлозі. Віка біля Артема на дивані. Стас та Олег сидять у кріслах, а Діма на стільці. Всі на нас звернули увагу.
— О, командир до нас вирішив приєднатись, — сказала Марина.
— Не один я. Знайомтесь — це Юрко.
— О, Юрко, а що ти тут робиш? — вигукнув Стас та встав, а після потиснув йому руку.
— З мамою посварився… через правду.
— Через яку ще правду? — поцікавився Женя.
— Річ у тім, що Юрко мій син, — сказав, а всі просто рота повідкривали, — Я дізнався про це лише сьогодні.
— Юрко волонтер у притулку Зоряни, — сказав Стас. Ми з Юрком сіли на стільці.
— Так, це ти один з тих, хто був у тому притулку, коли він горів? — запитав Діма.
— Так. Ми тоді тих собак так швидко виводили, що не зразу помітили, що Зоряни немає з нами. А вона нікого ніколи не кидає. І це добре, що ще не роз’їхались по домах. Зоряна затрималась, бо щось дороблювала, Сашка зі своїм телефоном ніяк не хотіла розлучатися, весь час з ним. А я робив домашню роботу поки мама розбиралась з медикаментами. Тільки Міла поїхала додому.
— А, Міла — це хто?
— Теж волонтерка… І моя дівчина. Власне, ми з нею у притулку й познайомились.
— О, як цікаво. Ось тільки продовжимо розмову в кухні, разом чаю вип’ємо, — запропонувала Марина. Всі погодились та швидко перейшли з кімнати у кухню.
— Сідай, де тобі буде зручніше, — сказав Юркові. Він роздивився кухню, а після сів за стіл. Дівчата в цей час витягли з шафи печиво, Женя почав всім готувати чай. А всі інші всілись хто де. Я сів біля Юрка.
— То ти кажеш, що ти волонтер у притулку, — почав розмову Діма.
— Так. Вже третій рік допомагаю мамі у притулку. Вона ветеринар. І я вчусь на ветеринара.
— Багато взагалі тварин у притулку?
— У нас лише собаки… Їх приблизно тридцять, точно знає Зоряна.
— Вона про своїх підопічних може днями говорити, — сказав Стас.
Ось у такій розмові у нас проходило знайомство з моїм сином. Про якого я тільки зранку дізнався.
Сидимо п’ємо чай і раптом сирена. Ми всі підірвались з місць. Я подивився на Юрка. Він сидить розгублений.
— Поїдеш з нами? Постоїш біля мене, якщо хочеш.
— Поїду.
Юрко встав, ми швидко побігли збиратись. Вже за дві хвилини команда була у машині.
— Що у нас?
— Вогонь у житловому будинку на третьому поверсі. У будинку є люди. На першому, другому, третьому поверхах — сказав голосно Олег.
Ми приїхали на об’єкт. Дим валив з вікон третього поверху чорними клубками. Біля будинку зібрались мешканці, деякі в паніці, деякі плачуть.
Ми вийшли з машини. Якась бабуся почала кричати:
— На третьому поверсі залишилась моя онука!
— На другому ще троє людей. І дитина на першому.
Швидко оцінив обставини та почав роздавати команди:
— Женя, Марина — другий поверх. Діма, Віка — перший поверх. Артем водопостачання! Я з Олегом йдемо на третій. Стас розгортаєш медпункт. Бігом по об’єктах! — глянув на Юрка. Він стоїть та дивиться на все з жахом в очах — залишаєшся біля Артема стоїш біля машини. Ні кроку від неї, син кивнув головою. Я одягнув спорядження і ми з Олегом побігли у будинок.
Заходимо у під’їзд. Дим одразу вдарив у обличчя, навіть крізь маску відчувався запах гару та горілої проводки. Сходи вже були заповнені темним густим димом. Ліхтар на шоломі вирізав з пітьми клапті стін і дверей.
На третьому поверсі я почув кашель і глухий стук — хтось намагався привернути увагу. Вибив двері та побачив дівчину. Вона сидить біля стіни та прикриває обличчя мокрим рушником. Олег підбіг до неї.
— Зможеш йти сама?
Дівчина кивнула головою, що ні. Тоді він її підхопив на руки. Ми разом побігли на вулицю. Вибігли на вулицю. Стас вже готовий забирати дівчину та почув крик Юрка.
— Міла! — я обернувся та побачив, що Юрко вже біжить до нас. Зупиняти його я не став, хоча повинен був зупинити. Він підбіг до неї та схопив її за руку. А після уважно подивився на Стаса.
— Не хвилюйся. Міла жити буде. Просто димом надихалась. Подихає через кисневу маску і все буде добре, — сказав Стас. Юрко перевів погляд на мене.
— Дякую, тобі.
— Це моя робота, — відповів, але сам розумів, що для нього це не просто моя робота, а порятунок людей. І в даному випадку порятунок його дівчини.
За годину всі мешканці були у безпеці, пожежа ліквідована. І ми всі поїхали. За вікном пропливали нічні вогні міста, а в салоні було тихо. Я подивився на Юрка. Він сидів навпроти мене, обійнявши руками коліна. Обличчя втомлене, але в очах ще жеврів той адреналін, який важко стримати після пережитого.
— Ти молодець, що втримався біля машини, — сказав я.
— Я на мить хотів побігти за вами, — тихо зізнався він. — Але коли побачив Мілу… У мене все всередині обірвалось.
Я тільки кивнув, бо сам розумію, що це таке.
— І тепер розумію, чому мама так боялась за тебе. Ти міг просто не вийти з цього будинку… Побачивши це все, я зрозумів, що боятимусь за тебе теж.
— Але це моє життя. Я цим живу… І це все, що я вмію, — додав я. Юрко кивнув. І я зрозумів, що відтепер він уже не просто мій син. Він частина мого світу.