36 глава "Очі, в яких я побачив себе"

Ігор Савчук.

Знову виклик, але без пожеж та дорожньо-транспортних пригод. Сьогодні було як для останніх подій спокійно. Виклик був за адресою гаражного кооперативу. Але виклик був з причини, що цуценя застрягло між гаражами та не змогло вибратись. Тож ми витягли цього цуцика. Було важко в плані того, що гаражі стоять близько один біля одного. Але не дивлячись на це ми зробили свою справу добре.
Стас сказав, що повезе цього цуцика до Зоряни. Я вирішив поїхати з ним, щоб трохи провітритись.
Під’їхали до притулку “Теплі лапки”. Вийшли з машини. Стас пішов у двір занести цуценя, а я залишився біля машини. Хвіртка була відчинена і видно було двір, тож я дивився саме туди, а не по боках. Раптом бачу, знайому постать. Жінка, моя ровесниця — моя колишня дружина, Іра. Вона вийшла з будівлі та щось сказала Стасу. Він пішов у будівлю. А Іра подивилась у сторону хвіртки. Наші очі зустрілись. Але вона швидко відвела від мене погляд, бо до неї підійшов хлопець. І я почув декілька їх фраз:
— Мам, з медикаментами я розібрався.
— Все на місці?
— Так.
— Це добре. Йди до Зоряни. Стас цуценя привіз треба його оглянути.
— Добре, — він пішов у будівлю, а Іра подивилась у мою сторону. А я сам того не розуміючи пішов до неї.
— Привіт, — сказала вона, коли я вже до неї підійшов, — давно не бачились.
— Вісімнадцять років не бачились, — вона злегка усміхнулась.
— А, ти змінився, я пам’ятаю тебе трохи іншим. Я бачу, ти досі в ДСНС служиш.
— Командир бригади. Я бачив ти розмовляла з хлопцем.
— Це Юрко. Мій син… — вона подивилась на мене, а на її очах виступили сльози — наш з тобою син.
Цих слів я не очікував.
— Ти серйозно? Це наш син?
— Так. Коли ми з тобою розлучились… Вже після я дізналась, що вагітна. З тобою стосунки вже були ніякі. Точніше вони вже закінчились. Тому я тобі нічого не сказала. — Іра тільки-но сказала цю фразу як з будівлі вийшов Юрко. Він подивився на нас, а після на Іру.
— Мам, я оглянув того цуцика. З ним все добре, просто наляканий. Сашка вже його фотографує аби викласти в соцмережу про врятованого цуцика.
— Може познайомиш нас? — запитав я. Хлопець перевів погляд на мене. Мовляв, хто ти такий та навіщо мені тебе знати.
— Юрко, це Ігор… — вона запнулась на секунду, — пам’ятаєш ми вирішили не обговорювати з тобою одну тему…
— Так. Це ти зараз кажеш про розмову про тата. А зараз, що змінилось? Чому ти сама почала говорити про це?
— Тому що… Ігор — це твій тато.
Юрко подивився на Іру, а після на мене. Його погляд не був ворожим, але й не довірливим. Швидше — настороженим. Змішаним. Я вперше бачив цього хлопця, але вже відчував, як всередині щось перевертається. Йому дев'ятнадцять? Вісімнадцять? Я пропустив усе його життя.
— Мам, ти напевно жартуєш.
— Зовсім, ні.
— Ти мені казала одне і я це добре запам’ятав. Ти сказала, що тато тебе покинув, коли дізнався про мене. — Я подивився на Іру здивовано. А вона винувато подивилась на мене.
— Це неправда, — сказав я, — до сьогодні, я про сина не знав. Та й дізнався декілька хвилин тому. Адже так, Ірино?
— Мамо, — Юрко подивився на Іру.
— Напевно, вже треба сказати сину правду. — Іра зітхнула та подивилась на Юрка.
— Твій тато мене дійсно не кидав. Просто я не змогла жити у постійному стресі.
— Стресі?
— Річ у тім, що я працюю у службі ДСНС. І кожного дня ризикую життям. І це твоїй мамі не подобалось.
— І я від цього пішла, — закінчила розповідь Іра.
Юрко не встиг нічого сказати як з будівлі вийшов Стас.
— Командире, ми вже можемо їхати.
— Добре, поїхали. — Я подивився на Іру, — думаю, що наша розмова ще не закінчена. Поговоримо наступного разу, бо мені й справді треба їхати у частину. Я ще днями заїду.
Я розвернувся та пішов до Стаса, який вже стоїть біля машини.
Ми їдемо мовчки. Я за кермом, а Стас на пасажирському сидінні. Я поглянув на нього. Обличчя щасливе. Схоже декілька хвилин із Зоряною не пройшли даремно.
— А, ти багато знаєш про Юрка? — раптом запитав я.
— Не багато. Тільки те, що мені розповідає Зоряна. Юркові вісімнадцять. Вже закінчив школу та вступив у коледж на ветеринара. Хоче бути ветеринаром, як його мама. Бере приклад з неї. А чого питаєш?
— Бо Іра моя колишня. І як виявилось… Юрко мій син, — Стас подивився на мене здивовано.
— Серйозно?
— Так. Тільки от я не знав про його існування до сьогодні.
— Іра казала, що він характером пішов у батька. А хто це ні разу не казала.
— Бо не хотіла згадувати про мене, — припустив я. — Вона мене покинула через мою роботу. А потім дізналась про вагітність.
— Сумна історія.
Вечір. Ми зі Стасом коли приїхали, у частині було тихо, аж занадто. Виявилось, що дівчата у своїй кімнаті. Всі троє — відпочивають. Женя і Діма на задньому дворі грають у м’яч. Олег заснув у спільній кімнаті. А Артем як завжди у гаражі, тільки не чутно аби він щось робив.
Стас пішов у медпункт, а я піднявся на дах. Треба перевести подих, зібратися з думками. Дізнатися через 18 років про сина — ну, це занадто. Іра коли поставила підпис про розірвання шлюбу не сказала ні слова, а просто пішла. І з того моменту я її не бачив. А сьогодні такий сюрприз. Неочікуваний та ще й з такою новиною. Яка переверне моє життя, якщо досі цього не зробила.
Сидів на даху аж до самого вечора. Як почув дзвінок телефону. Незнайомий номер. Взяв слухавку та почув тихий голос Іри.
— Привіт. — сказала вона тремтячим голосом.
— Що сталося?
— Ми з Юрком посварилися. Він вперше назвав мене Ірою, а не мамою. Сказав, що я йому брехала з приводу тата.
— Давай по суті.
— Він поїхав до тебе. Зоряна сказала, де ти працюєш.
— Коли поїхав?
— Пів години тому.
— Дякую, що попередила.
— Він ніколи не тікав. Ніколи не йшов, але сьогодні… — почув її плач.
— Не хвилюйся. Якщо він їде до мене, то він буде у безпеці. Я з ним поговорю. — Сказав, а сам подумав: “А, що я йому скажу?”
Ми закінчили розмовляти. І я зрозумів, що мені треба спускатись з цього даху. Бо якщо Юрко пів години тому пішов, то скоро буде тут.
Вийшов на вулицю. Тут прохолодно, бо осінь все ж дає про себе знати. Підійшов до хвіртки та вийшов з пожежної частини. Подивився у сторону зупинки. Вона від нас недалеко, тому видно її. Побачив, що до неї під’їхав автобус. З нього вийшов один хлопець. Хоч я його бачив один раз, але вже зрозумів, що то Юрко. Він пішов у сторону частини. По ньому було видно, що він напружений, злий, але в той самий час розгублений. Підійшов до мене та подивився на мене.
— Привіт. Можна до тебе? — запитав він.
— Привіт. Звісно, заходь. — Ми пройшли на територію частини, — ходімо у мій кабінет, поговоримо, чаю вип’єш, зігрієшся.
Юрко кивнув, але нічого не сказав, просто йшов за мною. У частині всі були у спільній кімнаті, дивились якийсь фільм. А ми зайшли у кабінет. Юрко зняв з себе куртку.
— Сідай на диван, а я зараз нам чай принесу, — Юрко сів на диван. Я в цей час пішов на кухню. Налив у термос чай, який завжди роблю і всі знають, що це термос мій. І ніхто його не чіпає.
Зайшов у кабінет, Юрко щось дивився в телефоні, побачив мене та відклав телефон. А я тим часом налив йому у чашку чай та й собі його взяв. Ми сидимо у тиші. Не знаємо навіть з чого почати розмову. Але тишу порушив Юрко:
— Я ж був впевнений, що мій тато погана людина, що скривдив маму та зник.
— Я її б ніколи не скривдив… Вона сама подала на розлучення.
— Чому? — він подивився на мене.
— Все моє життя — це ризик для життя. Навіть тоді коли ще не був рятувальником. А для неї — це був стрес. І в якийсь день вона просто сказала: “Я більше так не можу. Я не хочу боятися.”
— Ти її кохав?
— Так, — сказав я та подивився на Юрка. Він сидів, тримав чашку чаю, опустив очі, і в ньому раптом щось обірвалося. Так виглядає людина, яка щойно втратила одну правду — і ще не наважилась прийняти іншу.
Я бачив у ньому себе. Такого, яким був вісімнадцять років тому — зламаного, впертого, з розбитим серцем і вірою, що краще самому.