35 глава "Там, де мене чекають"

Вечір.

Ігор Савчук.

День пройшов напрочуд швидко. Жодного виклику, що буває рідкістю. Тож кожен займався своєю справою. Я сьогодні вийшов на дах, щоб перевести подих від ранку. Від часу проведеного у спортзалі з Олесею та думав над її пропозицією приїхати до неї. І я із задоволенням приїду, адже сам хочу цього. Хочу бути ближче до Олесі не тільки у розмовах, роботі, а ще й фізично. Відчути запах, тепло, тремтіння її тіла, коли я до неї доторкаюсь. І весь час ловив себе на думці, що я закоханий у неї. Я давно не відчував цієї емоції. З Мариною… Ні, то було не те. То був лише раз. Вона красива, приваблива, але для мене вона як донька, найближча людина з якою я можу просто поговорити, підтримати у потрібний момент, як тоді на кладовищі. І не більше. А Олеся зовсім інша. Її зовнішність, характер, манера спілкування та емоції — мені імпонують. З нею навіть мовчати комфортно.  

Олеся поїхала додому о шостій. Вона має повне право закінчити свою роботу у цей час. Попрощалась зі мною словами: “Я тебе чекаю вдома”. І у мене виникло таке відчуття, наче ми живемо разом. Бо вона не сказала: “Я тебе чекаю у себе вдома”. Цього слова просто не було. 

Перед тим як приїхати до неї, я купив вино, хоч рідко п’ю алкоголь. Для нашої роботи краще таким не зловживати. А сьогодні, щось просто захотілось випити.

Під’їхав до неї, до будинку, взяв пакет. Подзвонив у двері. Вона відчинила мені їх зразу, що склалося таке враження, що вона ніби стояла за дверима та чекала мене.

— Проходь, — легко усміхнулась. Я її роздивився. Одягнена у синю туніку та капці. Волосся зібране в пучок, а на обличчі немає макіяжу. Я пройшов у коридор.

— Я приніс вино, — дав їй пакет, у сам зняв куртку.

— Тоді ходімо вип’ємо.

Ми пройшли на кухню. На столі стояла картопля з м’ясом та салат. Ще дві тарілки та стакани в яких був простий апельсиновий сік.

Олеся дістала з тумбочки два келихи, а я тим часом розкоркував пляшку з вином. А після налив його у келихи.

Ми зробили по ковтку та почали їсти страви, які приготувала Олеся.

— Що було, коли я пішла?

— Нічого цікавого. Марина не хотіла додому їхати, тож Женя її повіз. Стас миттю після зміни поїхав у притулок до Зоряни. Допомагає їй там, але насправді сказав, що забере її звідти, бо вона дуже себе виснажує. А всі інші як завжди просто роз'їхались до того як я поїхав. 

— Зрозуміло. 

Ми ще трохи випили та поговорили. Я допоміг їй прибрати зі столу. А після Олеся зробила нам чай.

Ми зайшли у вітальню, де вже горів камін, і через це у вітальні було затишно. Ми сіли на диван та просто у тиші пили чай. Я обійняв Олесю, а вона поклала мені на плече свою голову.

— Мені так добре з тобою, — раптом сказала вона. 

— А мені з тобою. Я ніколи не думав, що зустріну свою людину, з якою мені буде комфортно. Та яка буде мене розуміти.

— Ти ж був одружений, правильно?

— Правильно. Але це було дуже давно.

— На скільки давно? — Олеся підняла голову та подивилась на мене.

— Вісімнадцять років тому розлучились. І відтоді у мене нікого не було. Жив лише роботою.

— А зараз?

— Зараз?... Зараз у мене є ти.

— І робота, — додала Олеся. Ми почали сміятися удвох. Після я подивився їй просто в очі. Вони сяяли, не від сліз, а від чогось особливого. Не стримавшись, нахилився до неї та доторкнувся до її губ. Ми почали цілуватись. Повільно, ніжно, а після поцілунок перейшов у щось глибше. Ми відсторонились  один від одного і вона просто прошепотіла:

— Пішли у спальню.

Піднялись на другий поверх, не включаючи світло. Воно просто було непотрібним. З вулиці світив ліхтар, що освітлював кімнату.  Ми почали цілуватись вже пристрасно, жадібно, наче ніколи до цього не цілувались. Лягли на ліжко, наші тіла зблизились. 

За декілька хвилин ми лежимо на ліжку під ковдрою в обіймах один одного. Вона притислась до мене ніби мене зараз не стане.

— Залишишся у мене?

— Я й не планував їхати, — сказав та почув сміх Олесі.

— Це добре. Бо я хочу з тобою бути більше, ніж вечір. 

— Я просто не збираюсь їхати звідти де мене чекають. А це саме те, місце де мене чекають…

— Завжди, — перебила мене Олеся словом, яке я й сам хотів сказати. Між нами настала тиша, а після знову почув її тиху та спокійну фразу: — залишайся у мене частіше.

— Ти серйозно?

— Цілком. Краще засинати у твоїх обіймах, ніж у пустому та холодному ліжку… До того ж я біля тебе відчуваю себе в повній безпеці, — і з її слів я зрозумів, що під маскою впевненої, тихої та спокійної Олесі ховається вразлива та емоційна Олеся. Яку бачу тільки я.

— Добре, залишатимусь частіше — я поцілував її у скроню, а після міцніше її притиснув до себе. Ось так ми й заснули.  

Прокинувся, Олесі поруч вже не було. Але з кухні було чутно звук кавомашини та кроки Олесі. Тому я встав та почав одягатись. Свою футболку так й не зміг знайти, хоч й пам’ятаю, де її поклав. Спустився на перший поверх та зайшов на кухню. Побачив Олесю. Вона стоїть обличчям до плити босоніж, волосся розпущене і раптом бачу, що вона у моїй футболці.

— Так, ось куди поділась моя футболка, а я її шукав хвилин п’ять.

— Я чула, — вона почала сміятись. Я підійшов до неї та обійняв ззаду, а після поцілував у шию.

— Будемо снідати та збиратись їхати на роботу?

— Не псуй момент роботою. Дозволь собі хоч трохи розслабитись зранку, а не з поспіхом збиратись.

— Добре. Все мовчу, — я почав сміятись. Олеся також засміялась та трохи похитнулась схопившись за голову.

— Лесю, що таке? — я її встиг зловити.

— Та, щось запаморочилось в голові.

Я її обережно посадив. 

— Може викликати швидку? — я почав хвилюватись.

— Ні-ні. Не треба. Зі мною таке буває. Тиск низький просто. Треба каву випити.

— Я зроблю, а ти сиди, відпочивай. І на роботу можеш не приходити.